Читати книгу - "Будденброки"

Пані Елізабет заперечила йому:

— Ви зробите нам ласку, якщо не зразу почнете ділову розмову з моїм чоловіком, а хвилинку побудете в нашому товаристві. Сідайте!

— Уклінно дякую, — чуло мовив пан Грюнліх.

Він сів на краєчку стільця, що його підставив Том, поклав капелюха й ціпка на коліна, тоді вмостився зручніше, пригладив долонею свої баки і кашлянув, — вийшло щось подібне до «ге-ем!». Усе те справляло таке враження, наче він хотів сказати: «Це був тільки вступ. А що далі?»

І пані Елізабет перейшла до основної частини розмови.

— Ви живете в Гамбурзі? — спитала вона, схиливши набік голову. Шитво й досі лежало в неї на колінах.

— Звичайно, пані Будденброк, — відповів пан Грюнліх і знову вклонився, — Я мешкаю в Гамбурзі, проте здебільшого життя моє минає в дорозі. В мене дуже багато роботи, і, дозволю собі сказати, робота моя неспокійна, ге-ем!

Пані Елізабет звела брови і ворухнула губами, наче хотіла мовити з пошаною: «Он як?»

— Невтомна діяльність моя життєва потреба, — додав пан Грюнліх, напівобернувшись до консула, і знову кашлянув, бо помітив погляд панни Антонії — таким холодним, допитливим поглядом дівчата міряють незнайомих молодих чоловіків; здавалось, той холод може щомиті перейти в зневагу.

— У нас в родичі в Гамбурзі, — зауважила Тоні, аби не мовчати.

— Дюшани, — поясниш консул. — Родина моєї небіжки матері.

— О, мені це дуже добре відомо! — поспішив запевнити їх пан Грюнліх. — Я мав честь бути їм відрекомендованим. То все чудові люди, великого серця і великої душі… ге-ем! Далебі, якби в кожній родині панував такий дух, як там, на світі жилося б краще. Тут тобі й віра, і милосердя, і щира побожність, одне слово, справжнє християнство, мій ідеал. І разом з тим — витончена світськість, аристократам, надзвичайна елегантність. Мене особисто, пані Будденброк, це просто зачаровує!

Тоні подумала: «Звідки він знає моїх батьків? Він каже саме те, що їм хочеться почути…»

Але консул схвально зауважив:

— Такі широкі погляди дуже приємно бачити в кожній людині.

Пані Елізабет теж не втрималась і простягла гостеві руку, тихо дзенькнувши браслетом; на ознаку особливої прихильності вона повернула її долонею вгору.

— Ви немов читаєте мої думки, дорогий пане Грюнліху!

Пан Грюнліх устав, поклонився, тоді знову сів, погладив баки й кашлянув, наче хотів сказати: «Підемо далі».

Пані Елізабет згадала кількома словами про травневі дні сорок другого року, такі жахливі для рідного міста пана Грюнліха.

— Авжеж, — погодився гість, — та пожежа — тяжке лихо, страшна кара за наші гріхи. За майже докладними підрахунками вона завдала збитків на сто тридцять п’ять мільйонів. Щоправда, мені особисто лишилось тільки дякувати господові… Я нітрохи не постраждав. Вогонь лютував головним чином у парафіях церков святого Петра й святого Миколая… Який прегарний садок! — змінив він тему і, подякувавши, взяв у консула запропоновану йому сигару. — І неймовірно великий, як на місто! А скільки квіток, та яких барвистих!.. О господи, я до безтями люблю квітки і взагалі природу! Он ті маки з того краю — яка пречудова оздоба!.

— Пай Грюнліх похвалив гарне розташування будинку, потім ціле місто, потім консулову сигару, і для кожного знайшов ввічливе слово.

— Дозвольте поцікавитись, мадемуазель Антонів, що ви читаєте? — спитав він, усміхаючись.

Тоні чомусь насупила брови й відповіла, не дивлячись на пана Грюнліха:

— «Серапіонові брати» Гофмана.

— Справді? О, це видатний письменник, — зауважив він. — Пробачте… я забув ім’я вашого меншого сина, пані Будденброк.

— Христіан.

— Чудове ім’я! Я, дозволю собі зауважити, — пан Грюнліх знову обернувся до господаря будинку, — люблю імена, які вже самі свідчать, що той, кому вони належать, — християнин. У вашій родині, наскільки мені відомо, з покоління в покоління переходить ім’я Йоганн. Як тут, не згадати про улюбленого учня Христового? А, наприклад, мене, насмілюся сказати, — балакливо провадив він далі, — звати Бендикс, як і більшість моїх предків. Це, власне, розмовне скорочення від Бенедикта… Ви також щось читаєте, пане Будденброку? Ага, Ціцерона! Важка річ промови цього великого римського оратора. «Quous-que tandem, Catilina…».[42] Ге-ем. Так, я теж не зовсім ще забув латинську мову!

Консул сказав:

— Я, на противагу моєму небіжчикові батькові, ніколи не схвалював цього безперервного втовкмачування в хлоп’ячі голови грецької і латинської мов. Є стільки важливих речей, які треба знати, щоб бути готовим до практичного життя…

Ви якраз виповіли мою думку, пане консул, перше ніж я встиг убрати її в слова! — поспішився запевнити пан Грюнліх. — Важка і, я забув додати, не вельми корисна річ! Я вже не кажу, що в тих промовах, наскільки я пригадую, є деякі місця просто ганебні…

Запала мовчанка, і Тоні подумала: «Тепер надходить моя черга», бо пан Грюнліх спрямував погляд на неї. І справді, надійшла її черга. Пан Грюнліх раптом ледь підхопився на стільці, коротко, рвучко, а проте елегантно повів рукою в бік пані Елізабет і палко прошепотів:

— Прошу вас, пані Будденброк, зверніть увагу! Благаю вас, панно, — додав він уже голосно, ніби Тоні могла вчути тільки останні слова, — посидьте хвилинку в цій самій позі! Зверніть увагу, — він знову перейшов на шепіт, — як сонце виграє в косах вашої дочки! Я зроду не бачив кращих кіс! — раптом аж суворим з захвату голосом вигукнув він, ні до кого зокрема не звертаючись, наче промовляв до бога або до свого серця.

Пані Елізабет прихильно всміхнулася, а консул сказав:

— Не забивайте дівчині памороків компліментами!

Тоні знову мовчки насупила брови. За кілька хвилин пан Грюнліх підвівся.

— Не буду вам більше заважати, пані Будденброк, боронь боже, скільки можна! Я ж бо прийшов у справах… Але хто встояв би… Тепер мене кличе праця! Якщо мені дозволено буде попросити пана консула…

— Зайве навіть казати, яка я була б рада, коли б ви на час свого перебування тут вибрали наш дім своїм пристановищем, — мовила пані Елізабет.

Пан Грюнліх на мить аж занімів з великого розчулення.

— Я вам безмежно вдячний, пані Будденброк! — палко сказав він. — Але не можу зловживати вашою ласкою. Я найняв кілька кімнат у готелі «Місто Гамбург». «Кілька кімнат», — подумала пані Елізабет; якраз те, на що й розраховував пан Грюнліх.

— В кожному разі, — докінчила вона, ще раз ласкаво подаючи йому руку, — я сподіваюся, що ми бачимося не востаннє.

Пан Грюнліх поцілував господині руку, хвильку почекав, чи не простягне йому Антонія й свою, але не