Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

«Piaggio» зупинився біля голубника.

– Ну от, – усміхнувся капітан Рябцев. – Милості прошу!

Алік зліз із моторолера, потягнувся, розминаючи плечові суглоби після не дуже зручної їзди. Рябцев тим часом зняв із дверей голубника висячий замок, завів усередину моторолер, потім виглянув і, впіймавши погляд Аліка, заклично махнув йому рукою.

У темряві, пронизаній запахом калійних добрив, спалахнула тьмяна лампочка й освітила грубо збиту дерев'яну драбину.

Хазяїн голубника зачинив двері на засувку і подерся нагору. Алік – за ним услід.

Другий поверх чомусь здався Аліку просторішим за перший. Можливо, тому, що тут стояв маленький столик, два табурети, старомодна тумбочка. Усі меблі було накрито розгорнутими газетами. Під ногами хрускотів висохлий голубиний послід. Над головою туркотіли голуби, що сиділи в двох частково видимих знизу просторих клітках. На дерев'яній перекладині між клітками нерухомо і мовчки розташувався самотній білий голуб.

– Сюди я запрошую тільки найближчих. – Рябцев, скинувши газету під ноги, сів на табурет перед столиком. – Ти, Аліку, друга людина, яку я сюди покликав…

Алік зняв газету з другого табурета і теж сів. Погляд його завмер на столі. Під «Известиями», що прикривали стіл, вгадувалася наявність посуду та пляшок. Сама газета позначилася свіжими слідами голубиної присутності. Тьмяна лампочка світила й тут, звисаючи на чорному дроті з верхньої дерев'яної перекладини, звідти, де самотньо сидів білосніжний голуб.

– Ну що, до столу! – урочисто мовив Рябцев і за краєчок стягнув «Известия», відкинувши потім газету на підлогу.

Перед Аліком постала приємна й знайома за змістом картинка: відкрита банка шпротів, миска з морською капустою, тарілочка з нарізаними ковбасою та сиром, хліб, скляна півлітрова банка з солоними огірочками, пляшка горілки, дві чарочки, дві склянки.

– Це мій маленький храм, – із любов'ю мовив Рябцев, і теплота, що прозвучала в його голосі, змусила Аліка ще раз оглядітися на всі боки.

Дивне почуття виникло у хіпі: ніби він зараз видивиться в якому-небудь непримітному куточку цього голубника повішену на стіну іконку. А можливо, навіть портрет Сталіна чи Берії. Але ні іконки, ні портретів у голубнику не виявилося. Погляд Аліка повернувся до лампочки над столом.

– А як вдалося протягнути сюди електрику? – запитав він.

Рябцев посміхнувся й заперечливо хитнув головою.

– Акумулятор поставив. Раз на тиждень вожу його додому на заряджання. Я ж тут частіше, ніж удома, буваю. Тут усі мої друзі. – Він подивився вгору. – І найбільший друг – Микитка! – Рябцев показав пальцем на великого білосніжного голуба з незвично кучерявими крилами, що сидів на перекладині. – Він у нас не простий, а серпокрилий! Красень і розумник!

Рябцев наповнив чарки горілкою, опустив на тарілку Аліка алюмінієву виделку.

– Був би одружений, – Рябцев подивився на закуски злегка критично, – тут би і запахи інші стояли! І виделки б мельхіорові були. Але мене покійна батьківщина вчила, що держава – первинне, а сім'я – вторинне!.. От і не встиг…

– Та чого там, – взявся заспокоювати капітана Алік. – У мене теж усе завжди по-простому! І тут є все, що людині потрібно!

– Еге ж, у цьому ти маєш рацію! – Рябцев підняв чарку. – Я й раніше, років тридцять тому, думав, що ти маєш рацію. А зараз для мене це просто факт! Давай, за добрі спогади!

Випивши, Рябцев налив собі й гостю у склянки води, набраної в колодязі-джерелі. Тут же відпив половину, прицмокнувши від задоволення.

– Нас раніше вчили, що запивати горілку – неправильно. Правильно тільки закушувати! А я думаю, кожна людина вільна вибирати, що їй правильніше: закушувати чи запивати. Мені ось і те, й інше подобається.

Алік, прожувавши шпротину й умочивши м'якушку чорного хліба у «шпротну» олію, закивав.

– Колишній світ складався з умовностей, тому і розсипався, – мовив він задумливо. – Цей світ теж складається з умовностей, тільки з інших! Теж розсиплеться з часом. Найважливіше – охороняти свій власний внутрішній світ од усяких умовностей!

– Ти просто як батюшка говориш! – здивувався Рябцев.

– Це я тут, – зніяковів раптом Алік. – Зазвичай я нормально висловлююсь.

Алік черговий раз оглядівся на всі боки, затримав погляд на серпокрилому голубові, що сидів просто над їхнім столом.

– Видно, місце так на мене діє, – додав Алік і зітхнув.

– На мене це місце теж діє, повертає мене до себе… Я ось за ними наглядаю, випускаю політати, побачення іноді дозволяю, бачиш же, вони в клітках окремо сидять. Хлопчики окремо, дівчатка окремо… Тільки ось Микитка на волі постійно, я йому довіряю. Та і до голубок він не прив'язується…

Алік скривив губи, і Рябцев тут же замовк.

– Щось несмачне? – обережно запитав він, і його рука потягнулася до пляшки горілки.

– Ні, смачне, – Алік зітхнув. – Просто у ваших словах щось кадебістське почулося… Дівчаток в одну клітку, хлопчиків – в іншу…

Рябцев, наливаючи горілку, засміявся і підняв шийку пляшки, щоб не пролити.

– Так скрізь же, де є люди, виникає щось кадебістське… Але з голубами по-іншому не можна. Бардак буде, яйця власні подавлять, поб'ються…

І Рябцев узявся захоплено і з любов'ю розповідати про голубів, про свій голубник, про те, що клубом львівських голуб'ятників керує зараз якийсь псих, але йому на це наплювати! Він у змаганнях участі не бере і, на відміну від інших голуб'ятників, своїх померлих птахів на сміття не викидає, а ховає тут же, неподалік, у лісі.

Захопленість, із якою колишній капітан славив свої з голубами відносини, знову налаштувала Аліка на лірику, і він чув Рябцева, водночас прислухаючись і до його монологу, і – в напівзабутті – до власних думок, які запірнули раптом у далеке радянське минуле. Життя його багато разів зводило в давні часи з кадебістами та ментами, але ще ніколи не зіштовхувало його з голубами та їх фанатами. Те, що фанатом голубів виявився колишній кадебіст, він же таємний фанат хіпі, робило картинку цього вечора ще й сумбурно-веселою. Проте Алік уже був у тому віці, коли далеко не все веселе викликає сміх або навіть просто усмішку.

Непомітно спорожніла півлітрівка горілки, і також, майже непомітно, Рябцев прибрав порожню тару зі столу, продовжуючи говорити і при цьому дивлячись Аліку просто у вічі.

Алік уже давно сидів без капелюха. Той тепер лежав у нього на колінах, виконуючи функцію серветки. їжа теж закінчилася. Алік уже замислювався про способи повернення на рідну Замарстинівську. Йому важко уявлялося, що підпилий капітан повезе його назад на своєму жовтому «piaggio».

А капітан раптом замовк, обернувся до тумбочки, витягнув