Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Швейцар тільки-но відчинив двері, як ми одразу ж зіштовхнулися з начальником охорони та трьома його людьми, які збиралися подивитися нам услід з ґанку. Вони аж ніяк не чекали, що ми повернемося з пістолетами в руках.

Але треба віддати їм належне: із усіх можливих варіантів вони вибрали найправильніший — варто було направити на них дула пістолетів, як вони відразу ж підняли руки, а начальник охорони сказав:

— Усе гаразд.

— Так і має бути, — мовив Мишко. — Де наші бабки?

— Сергію, принеси.

Але перш ніж охоронець, названий Сергієм, зробив крок, він запитав у Мишка:

— Я за грошима?

— Бігом.

Він повернувся без підкріплення, з сімома перев’язаними синьою резинкою пачками грошей.

Продовжуючи цілитися в одного з його приятелів, я спершу перевірив кожну з них і переконався, що це п’ятдесятий і сотні, а не шматки нарізаних рекламних листівок «Відвідайте казино „Колесо Фортуни“», а потім сховав їх у кишені плаща.

— Спасибі, — мовив я.

А Мишко, приставивши дуло пістолета до чола начальника охорони, наказав:

— Проведи нас.

— Добре, — відповів той.

Але варто було нам від’їхати метрів на десять, як він одразу ж ударив пальцем по навушнику в правому вусі і закричав:

— Нас пограбували! Усі на вихід! — і вулиця перед казино наповнилася охоронцями, які вибігли із залів і барів.

— Погоня? — запитав Мишко. — Ну що ж, поганяємо.

Він натиснув на педаль газу…

… а за наступним поворотом в’їхав в арку прохідного двору і виключив фари.

Ми опинилися в колодязі вікон, що світилися. І нікому навіть не спало на думку шукати нас тут.

— Двадцять хвилин минуло, — сказав Мишко.

— Поїхали.

Охоронці з «Колеса Фортуни» знали нас в обличчя, але ми сподівалися, що їм не відомі наші імена, а тому вирішили, що вони не знають, у якому готелі ми зупинилися.

Але варто було доїхати до останнього перед готелем перехрестя, як ми побачили охоронців з «Колеса», які чекали на нас біля головного входу. Можна було, звичайно, спробувати полізти проти рожна, але трохи осторонь ми запримітили гурт сутенерів нашої маленької повії, а на протилежному боці вулиці — машину з міліціонерами, яких викликали співробітники готелю, що з досвіду знали, чим може закінчитися стрілянина між охоронцями та сутенерами.

Тому, не зупиняючись і не гальмуючи, ми поїхали геть від готелю, в якому залишилися наші речі і Мишків паспорт.

Уже сидячи в невеликому нічному ресторанчику, Мишко сказав:

— Паспортів у нас нема.

— Ага.

— Залишатися тут нерозважливо.

Я знову погодився:

— Авжеж.

— Треба їхати кудись.

— Куди? — запитав я.

Мишко задумався.

Наша маленька проституточка сиділа мовчки, і коли Мишко попросив у офіціанта карту нашої держави, я сказав їй:

— Не журись.

Ще в машині я дав їй майже дванадцять тисяч, тому був упевнений, що з такою сумою вона досить легко почне нове життя. Але дівчина на щось чекала, я ж не відчував себе зобов’язаним перед нею, тому не став розпитувати про її наміри.

— Зараз глянемо, — Мишко розгорнув карту. — Гм…

Його величезний палець повільно рухався по ній від міста до міста, не зупиняючись на жодному з указаних пунктів. А я просто курив, знаючи наперед, чим усе скінчиться.

— Тут ми були, — говорив Мишко, — тут теж.

За останні два роки ми об’їздили всю країну, і тому в більшість її міст нам було просто небезпечно повертатися.

— Тут ми теж були.

— І тут.

— Можна забирати? — запитав офіціант.

Я кивнув, підняв лікті, і він забрав брудну тарілку.

— І тут, — спустившись до південних кордонів, що закінчувалися Теплим Морем, Мишко поморщився.

Повертатися в місто, у якому ми вже проводили велику гру, означало наражатися на такі самі, а можливо, і значно більші неприємності, ніж ті, яких нам удалося уникнути тільки півтори години тому.

— Ось, — сказав Мишко.

Я глянув на карту. Містечко було занадто маленьке, щоб сподіватися заробити в ньому великі гроші.

— І ось, — такі ж провінційні міста.

— І тут, — Мишко тицьнув пальцем біля самого моря.

«Велике Курортне Місто».

Я похитав головою. Сподіватися виграти там, де всі до єдиного казино побудовані тільки для того, щоб відбирати гроші в туристів і курортників, було безглуздою витівкою. Саме тому Велике Курортне Місто і було єдиним з великих міст країни, де ми ніколи не грали.

— Тоді, — Мишко спрямував палець до північного кордону, — сюди.

Я знову сказав «ні». Можна було б поїхати у Велику Північну Країну і виграти чималу суму, але перетинати кордон з фальшивими паспортами… А інших у нас просто не було…

Одна річ порушувати закон, коли ти багатий, і зовсім інша — відбувати термін, знаючи, що на