Читати книгу - "Кілька років зими"

— Вони мене знайшли випадково. Якось я виступав на площі, потім була облава, і мене врятував Рем. Він і запропонував співпрацювати. Просто я з дитинства обожнював казки, а коли їх заборонили, це мене дуже вразило. Тому я погодився на його пропозицію, довго й не роздумував. Мені здалося, що я зможу бути корисним у справі відновлення нашого спільного права на казку. Адже ми маємо це право, що б не стверджували ті, хто захопив зараз владу! Звичайно, відтепер я більше ризикую, моє ім’я теж є у чорних списках, але я знаю, задля чого я це роблю. Я вірю, що казка колись знову повернеться у наше життя. Без неї не можна. Ніяк не можна. Казка — це дар людині, я так вважаю. А ті, хто їх створює — письменники — це посередники між нами, звичайними людьми, і самою Казкою, яку одні називають Вищим Розумом, інші — Богом, треті — Невідомим Творцем, та як завгодно. Казка і є, власне, єдиним свідченням того, що ми, люди, не дарма прийшли у це життя, адже дозволяє нам мріяти, творити, вірити у світло і добро. Віримо, творимо, мріємо — отже, існуємо. Вона більш матеріальна за саме життя. Вбийте казку, і ви вб’єте смисл. А що таке життя без смислу? Просто набір механічних рухів. Геніальна схема повільного вмирання. Без суті і без сліду, — фокусник замовк і замислився.

Іван підкинув у вогонь свіжих дрівець, Софія обійшла дітей і щільніше закутала їх у пальта й ковдри. Лише Григір зло сопів зі свого кутка. Врешті Гелій Гармидер виринув із забуття і раптово пожвавився:

— А хочете, я розповім вам одну історію, яку почув у в’язниці від Тимура? Вона де в чому страшна, але дуже пізнавальна. Я ще нікому її не розповідав. Я вперше так близько спілкуюся зі справжнім письменником, тому мені дуже хочеться поділитися нею з вами. Можливо, ви колись використаєте її для своєї книги, можливо, швидко забудете. Але вона варта уваги.

Іван кивнув ствердно і відсів трохи у тінь, дістав із кишені олівця. Він ще не знав, навіщо це йому потрібно, але розгорнув свого прим’ятого зошита...

Вона повільно хитнула соковитими стегнами, які обтягували прозорі рожеві штанці, якось зловісно посміхнулася в зал, у світлі блідих ліхтарів показала великі жовті зуби і почала граційно підійматися на лискучий від світла стіл. Ще раз кинула у бік глядачів нерадісну посмішку і увійшла у велику, прикрашену східними візерунками коробку. Коли за нею зачинилися дверцята, він миттю простромив коробку з різних боків п’ятьма гострими піками. Хтось у залі захоплено скрикнув. Величезним блискучим лезом він розрізав коробку навпіл і рвучко відкрив її верхню частину. Глядачі сплеснули в долоні: в коробці були тільки схрещені піки й рука жінки у бранзолетці з блакитних перлів...

Коли він сповна насолодився щирим захопленням глядачів, закрив коробку й повільно витягнув із неї усі піки. А потім повністю розчахнув обидві частини коробки. На стіл випурхнула ціла й неушкоджена жінка, одягнена в нове, більш відкрите для ласих поглядів відвідувачів «Містерикона» вбрання.

Але він не зупинявся, бо знав, що вплив магічної вистави треба одразу посилити, тому ні на мить не можна давати розслабитися цим слинявим пролетарям, які платять за таку високу насолоду свої жалюгідні мідяки. Він мало не силою притягнув до себе цю жовтозубу жінку, що вже стільки років слугує йому за асистентку і дружину водночас, і з неприхованою ненавистю зазирнув в її, тепер вічно зацьковані, а колись блакитні, очі і повільно підвів її до старезних зловісних кайданів. Із неудаваною люттю він вклав її руки у ці кайдани і закрив їх на справжні важкі замки. Потім він умостив у кайдани й закрив на замок її голову. Ще раз показав глядачам справжність цих давніх пут. А потім у повній тиші потягнув за мотузку, що звисала біля моторошної катівні, й зі стелі на них обох спустився чорний оксамитовий чохол. Та вже за мить чохол знову піднявся догори, і глядачі разом зойкнули від незбагненності побаченого: жертва і кат помінялися місцями. Тепер вже звільнена від полону асистентка, обводила мутним поглядом переповнений зал, вона потягнула за мотузку і на кілька секунд закрила непроникним чохлом замкненого у металеві кайдани чоловіка. І знову сталося диво. Коли вона зняла чохол, чоловік був уже вільний. Він похмуро дивився в зал і всотував у себе сьогоднішній заслужений успіх, що звідусіль летів на нього бурхливими оплесками брудних трударів...

— Бий мене! Бий сильніше! Не шкодуй! Ще і ще! — благає скривлений в істеричному нападі рот.

Підведені чорною фарбою губи шепочуть вже незрозумілі й дивні заклинання, бризкають слиною від тваринного задоволення, намагаються поцілувати старечу руку, що дарує цьому спраглому тілу справжню насолоду болю.

— Бий мене ще! — надприродний вереск одразу наповнює темні коридори та підмурівки холодного вогкого приміщення, де хазяйнують лише колючі протяги безчасся, з якого складається буття у «Містериконі». Лише велетенські губи в густій чорній фарбі з кожної стіни шепочуть і кричать, благають і проклинають, звуть і лають, плюються нелюдськими зойками, розносять довкола нестерпний сморід ненависті та виродження. Ці страхітливі губи зростають на стінах, як пекельні троянди жаху. Вони ворушаться у тьмяному світлі потойбічних марень, запрошують кожного, хто пройде цим шляхом, переступити межу дозволеного. Тут, і тільки тут можна зрозуміти всю нездоланність мороку і марноту сподівань на щастя. І лише тут стає зрозумілою істинна сутність болю, цього нібиіснування, майжебуття, начебтожиття.

Щоразу після вистави він не міг, як слід, відпочити без звичних і таких солодких ляпасів Матильди. Старенька тітка-реквізитор вже чекала на нього за лаштунками сцени, аби одразу вдарити по обличчю. Він падав на коліна і повзав довкола неї. А вона била його по щоках, по потилиці, по шиї, по плечах, всюди, куди могла дотягнутися її скоцюрблена жовта рука. Він із насолодою підставляв своє тіло під її ляпаси і благав, плакав, як дитя:

— Іще! Іще!