Читати книгу - "Історія Юхима"

зібрати до купи Сергій. Якщо вірити словам Орловського (а у мене немає підстав йому недовіряти), то його історія повинна мені допомогти. Далебі, я будував повітряні, рожеві замки, у яких надійно замуровував свої безмежні, прозорі мрії, надавав їм форми у вигляді очікувань, сподівань та надії. Та з часом, реальність вороже вторглася у мою внутрішню імперію, зруйнувала усі мури та стіни, розтрощила на уламки мої фантазії та плани на майбутнє. Я залишився із оголеною, розкритою у безконечність реальністю, якій було абсолютно байдуже мої метафізичні пошуки себе, мої багаточисленні запитання і спроби адаптуватися у житті задом наперед.

На щастя вечір був теплим, але майже не спекотним, тому я зручно сів на лавочку і перевірив пошту з айфона. Журналіст, як і обіцяв, вислав мені фотокопії щоденника Сергія. Із величезною цікавістю, тремтячими і пітними пальцями рук я швидко гортав сторінки, розуміючи, що натрапив на щось дійсно безумне, інфернальне, але водночас щось таке недосяжне, божественне, що набувало геть космічних масштабів, залишаючи обмежений людський розум далеко позаду.

Якщо коротко, то уривки із щоденника були радше спостереженням за собою і містили назву «Досліди», від чого я згадав Монтеня та його філософію. Правда, у цій аматорській праці я не вбачав для себе жодної істини, чи глибини мудрості, проте бачив дещо ледь помітне між сторінок, що навіювало холодом і близьким передчуттям страху.

5

Нарешті я починаю розуміти, що кожній людині у цьому світі даються випробовування. Неважливо, чи існує Бог чи ні. Можливо, ми – лише піддослідні об’єкти вищої раси прибульців, яка вирощує нас, спостерігає за нами, а потім збирає урожай. Приблизно, як ми вирощуємо овочі, фрукти чи домашніх тварин на м'ясо. В даному випадку, теологічні, антропологічні та навіть онтологічні питання не суттєві. Мене цікавить причина з якої виникло моє існування з майбутнього у минуле.

Якщо вдуматися у ці слова – то перше, що спадає на думку, – це божевілля. Науково не доведено існування всіляких феноменів, на кшталт, левітації, примар, візитів прибульців тощо. Отже, моя проблема цікавить лише мене і хіба що деяких фантастів. Мабуть, цей феномен являється випробовуванням мене на міцність, силу духа. У мене багато є запитань та зауважень до самої долі (Бога, космосу), але думаю, що ніхто не дасть відповідей. Можливо, усім на всіх начхати, а Творцеві і поготів. Нащо Творцеві перейматися існуванням якоїсь людини у цілому безконечному космосі, якщо таку людину замінять інші. І взагалі, що таке жалюгідне, коротке, важке життя людини у рамках мільярдних років існування Всесвіту? Не більше, як миттєвий спалах світла. Цей спалах ніхто через секунду і не згадає, бо він втратив перманентне значення, коли зникнув.

Тепер я підбираюся все ближче до того, про що так любив писати Ніцше. Афоризми, якими говорив Заратустра, звертаючись до людей – це не прості слова, а набагато більше. Це – квінтесенція, джерело життя. Він казав правдиво, часом завуальовано, алегорично, але усе було життєво. Ось саме такий вид надлюдини ми чекали багато років. Це буде могутня істота, яка може панувати над матерією, часом та простором (тут я собі дозволю додати якості надлюдини, про які Заратустра і не мріяв), яка підніметься над усіма примітивними фізичними законами, бажаннями, яка зможе зухвало насміхатися над простими гомо сапіенс.

Я відчуваю, що доля мені дала знак. Знак, щоб я почав розширювати свою свідомість та прагнути піднятися вище усіх розумінь, обмежень та границь. Мені здається, що скоро я збагну і побачу щось таке таємниче, всеосяжне, що допоможе мені стати надлюдиною. Ні, я не збожеволів. Просто вважаю, що свідомість, сила думки вища за будь-які фізичні перепони. Матерія підкорюється свідомості, свідомість змінює буття, а не навпаки. Свідомість змінює усе навколо нас ззовні і самих нас із середини. Мені лише потрібно розірвати гордієвій вузол, вирватися із магії натовпу і досягти вершин небесного буття. Тоді я стану безсмертним, всесильним. Я стану деміургом нового світу. Тоді зможу усе сліпе стадо направити на істинний шлях. Але для цього потрібно бути готовим до усього…

… Боюся, що я переоцінив свої можливості, вважаючи себе надлюдиною. Ніцше був просто божевільним. Але… але ж яка спокуслива ідея! Тим паче мої експерименти стали давати плоди. Від 12 вересня 2015 року, час пішов у звичайному напрямку, тобто вперед, як це відбувається у всіх нормальних людей.Я ще не знаю, як це сталося. Гадаю, мої експерименти розвинути свідомість, навчитися керувати матерією, часом, допомогло мені. На жаль, ці процеси відбулися без свідомо, тому поки що я не можу їх контролювати…

… Ще тиждень тому я писав, що ПЕРЕОЦІНИВ свої можливості. Тепер мені страшно від усвідомлення того, що я НЕДООЦІНИВ можливості. У мене кілька разів було таке(закреслено чорним маркером)… Відтак до мене прийшло розуміння, що я можу жити вічно чи принаймні багато-багато років. Наприклад, як Ной чи інші біблейські персонажі. Для цього потрібно звільнити свідомість від усього зайвого, вийти за межі земного світу, розірвати стіни примітивних фізичних законів. Усе, я відчуваю, що готовий.

Пора вирушати в дорогу!

6

Деякий час я перебував у прострації. У голові були відсутні жодні думки з приводу останніх подій. Це нагадувало мені глибоку трансцендентальну медитацію, яку мені довелося кілька разів практикувати. Тільки на відміну від такої духовної практики, наразі я не відчував повного розслаблення тіла і приємного відчуття єднання з космосом. Ні, пані та панове, у мене були зовсім інші відчуття. Далеко не такі приємні. Я до біса злякався, бо уривки із щоденника викликали у мені цілий пласт давніх спогадів, що були заховані за оперативною пам’яттю, десь у далеких полицях свідомості. Мені здавалося, що ці слова мають неабияку вагу і пряме відношення до мого життя.

Але яким боком я був пов'язаний із життям божевільного Сергія? І чи він такий вже божевільний? Адже я сам із плином майбутнього у минуле знаходився на межі безглуздя. Звісно, я не плекав надії сліпо вірити Заратустрі і прагнути стати надлюдиною. Власне, я взагалі не сприймав філософію Ніцше. Ніцше – тобто, нічого ще. Отакий відгук я міг дати філософові, який вважав, буцімто Бог помер.

Мені важко було ставати на ноги, але вже почалося смеркатися. Я збирався покинути парк. Життя Сергія – принаймні його частина, пов’язана із безумством та повним хаосом – мене не лише приваблювала, а викликала відчуття емпатії. Підсвідомо я вважав, що йому відкрилося третє око, Бодісвахта, найбільша істина Всесвіту. Але розумом, я відразу відкидав такі припущення. Що я мав