Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

— Так.

Закортіло поговорити про Радо, про його мужність, справедливість, мудрість, хоробрість і силу. Про те, як я люблю і горджуся дідусем. Про те, як сумую за Радо. Але Есха знову зачинилась, наче в черепашці. Здавалось, думки віднесли її дуже далеко.

Несподівано до печери увірвався холодний вітер. І де він взявся на Вершині Тиші? Наче голодний звір, вихор проковтнув, догораючий вогонь. Стовп сизого диму та попелу піднявся в повітря. Стара навіть не помітила. Самотність, що несподівано вислизнула із-за закутків душі, непривітними гримасами визирала зі згаслого багаття.

— Я можу побродити десь неподалік?

— Ти можеш посидіти десь неподалік, — відповіла Есха далеким голосом. — Щоб бродити на Вершині Тиші, потрібно бути або самогубцем, або мною. Зрештою, тут зовсім поруч є затишна місцина. Та якщо почуєш пронизливий свист — миттю назад у печеру, — закінчила бабця, не вдаючись у подробиці.

Та я вже не слухав і піднявся, щоб піти. Печера чомусь стала нестерпно тісною. Стіни наче сходилися і погрожували розчавити. Вже на виході наздогнали слова Есхи, яка говорила наче до себе:

— Твоя самотність, Айхо, дуже глибока, вона ховається в потаємних куточках твоєї душі, і ти сам плетеш для себе цю павутину. Ти втратив рівновагу, розлучившись з дідом. І тепер ніби граєшся з власною Тінню: то втікаєш, то наздоганяєш її, так і не в змозі ні втекти, ні наздогнати. Так само і з твоєю самотністю. То ти стрімголов біжиш від неї, намагаючись знайти близьких тобі людей, то вже тікаєш від них. Самотність, як і твоя Тінь, може зникнути, якщо ти зупинишся і зачекаєш, доки сонце підніметься над твоєю головою. Тоді ти зрозумієш, що інколи краще зупинитись і насолодитися днем, який подарований тобі сьогодні, ніж не помічаючи нічого і нікого навкруги, бігти за майбутнім, яке може ніколи не настати.

Слова Есхи, ніби взявши за руку, зупинили. Але власна Тінь, що виповзла з душі темним глибоким неспокоєм, вже знову кликала вперед, не давала сил обернутися і зустрітися з повними тепла та доброти очима старої, які хотіли допомогти, та не хотіли заважати іти власним шляхом. Шляхом пошуку істини. І я таки пішов.

Біле, непрозоре денне світло неприємно виїдало очі. Після теплого жовтогарячого полум’я печери воно здавалось холодним. А цілковита тиша та відсутність рослинності надавали відчуття відчуження, якогось мертвого сну.

Печера Есхи височіла над мертвим озером. Я піднявся ще вище і в око впав гладкий темний камінь, що виступав над прірвою. Вмостившись на самому краю, я задумливо споглядав темне плесо озера, яке й справді з висоти схоже на око, а залишки розбитого корабля — на зіницю, яка дивилася просто на мене. Що ж все-таки трапилось? Яка доля спіткала друзів? Де зараз Ракун-Саро, Зайра? Чи живі? Невідомість лякала. Але залишалась надія: з друзями все гаразд.

Обхопивши руками зігнуті коліна, вперся підборіддям. Думки витали, як каркари, то засмучуючи, то викликаючи усмішку. Есха говорила правду. Я б з радістю прислухався до її порад, якби тільки знав, як саме. Як прогнати спогади минулого, страхи та сподівання на майбутнє. Як спіймати мить теперішнього? Як навчитись цінувати те, що є, і не гнатися за ілюзіями? Як безболісно розлучитися з тим, чого хочеш і що, здається, зробить щасливим. Як довіритись сьогоденню, яке таке далеке від того, чого прагнеш? Невже це непевне і, здається, безнадійне сьогодні, все-таки здатне привести на шлях омріяного завтра?

Я не знав цього, не знав і боявся, що ніколи і не дізнаюсь. Бо шаленість думок, бажань, страхів, розчарувань і, найстрашніше — безнадії вирували в голові і не дозволяли побачити і прожити сьогодні. Я продовжував розриватися між вчора і завтра.

Дивився на похмурі пейзажі і не розумів, як можна серед голих скель і мертвого озера відчути себе щасливим. Як можна бути щасливим, назавжди забувши про свою мрію…

Раптом вітер дихнув прохолодою прямо в обличчя і свіжість привела до тями. Я стрепенувся. Звідки на Вершині Тиші вітер?

Пронизливий свист доносився звідусіль і одночасно нізвідки. Я крутив головою, намагаючись зрозуміти, звідки чекати небезпеку, але так нічого й не второпав.

Високо в небі, з-за стрімкої вершини гори з’явилося велетенське крило, схоже на металевий парус, вкритий рубцями та гострими наростами. А вже за мить виринула і решта гігантської, не баченої досі істоти. Літаючий велет грізно завис в повітрі, а я завмер на місці, паралізований не стільки страхом, скільки цікавістю. Смертельна небезпека і якась первозданна краса поєднувалась у крилатому гіганті. Тільки з древніх переказів та легенд ми чули про найдревніших, а тепер, о диво, я на власні очі бачу одного з них.

Голова істоти на гнучкій довгій шиї повільно опустилася. Таємничі очі зазирнули в мої. Здалося, вони по частинці засмоктують у темну безодню. Та раптом велет жахливо і пронизливо засвистів. Я прикрив руками вуха, інстинктивно пригнувся. Згадав, що цей самий свист чув у жахливу ніч, коли зник екіпаж разом з друзями, а корабель перетворився на руїни. Враз охопив жах. Дивна істота, ніби відчувши це, погрозливо засичала.

Я стрімголов кинувся назад до печери з надією на порятунок, розуміючи тепер, чому в домі Есхи такий вузький прохід. Потвора кинулась навздогін. Я подолав половину шляху, але нога послизнулася на вогкому камінні, оброслому коричневим мохом, і я з усього маху розпластався на землі, розуміючи, що недовге життя скінчилося.

Загрібши в жменю дрібні камінці, я різко перевернувся і навмання жбурнув їх вгору, сподіваючись хоч на мить спантеличити крилатого монстра і виграти час для втечі. Почувся дивний людський зойк, за яким полилася добірна