Читати книгу - "Сутінки"

Самих «розумних» і непокірних везли до Сибіру, в Мордовію, на Крайню Північ, Далекий Схід — аби там, серед хронічних кримінальних злочинців, у нелюдських умовах життя концтаборів, ці паскуди-дисиденти, що прагнуть якоїсь «свободи», навчилися цінувати вільне життя за радянської влади і дійсну свободу, яку дає лише усвідомлена необхідність, сформульована для «всього прогресивного людства» Леніним.

Стібаючи понад самою землею батогом марксистсько-ленінського вчення, Юрій Іванович викошував щедрі запашні луки українського розмаїття до акуратного газону стриженої соціалістичної партійності, ще потім — з корінням видираючи миколайчуків, стусів, бикових, Костенків, некрасових, чорноволів, ольжичів. Та пестуючи, поливаючи, підсипаючи добривами гарну запашну клумбу з босюр, горнійчуків, погребельних, грачів, равличків та кірісів.

Митці більш обачливі та вільні від дурного патріотизму тікали до Московії, аби там продертися і видряпатися, аби залишитися самим собою, зберегти своє «я» — хай і без рідної мови, без нелукавої щирої землі під ногами, без пролісково-синього глибокого неба над головою.

Аби потім любити і ненавидіти свою дитячу батьківщину, хотіти назад і боятися, бачити у снах і плакати… від жалю за нею і за собою.

Сподіваючись і не вірячи.

Зрідка, як сьогодні, раніше звичайного повернувшись додому, Вілен брався за книжку. Не тому що так вже подобалося читати — треба було. Посада зобов’язувала.

Книжки добирала Динера, яка зналася на літературі. Поки він працював і ліз нагору, закінчуючи то ВПШ, то Академію профспілок, то Курси Крою та Шиття від КДБ, де навіть із кінчених профспілкових ідіотів робили достойних керівників радянської влади, вона теж не байдикувала: і кандидатську захистила, і докторську, паралельно виховуючи їхню доньку, їхню Мариночку; яку народила рівно через дев’ять місяців після весілля… І тепер викладала в університеті.

Тож зараз, поки Динера готує вечерю, чоловік розвалився у кріслі і читає тоненьку книжечку, силячись осмислити текст:

«Надвечір з єдвабної сизі бундючних, фудульних дощевощо-ких хмар виборсалося, нарешті, змучене довгим полоном червонооке сонце, глянуло на відумерлий для щастя день, сповненим присмертного відчаю, здичавілим поглядом вихопило із чорнуватого фіолету всеосяжної печалі рожеве коло незбагненної надії і впало, знесилене, в коротке червневе забуття спекотної ночі».

— Да-аааааа!.. — уголос сказав сам собі вражений Шерстохвостов, відкладаючи книгу. — Це ж треба, так писати!.. Так завернути! Наче й українською, а спробуй второпати! Навіть Гегель, знай він нашу, заблукав би тут, як дитина у хащах. Ось це і є — талант, натхнення, дар, як то кауть… Як цей шедевр, далебі, зветься?.. — Він глянув на палітурку тоненької книжечки: — «Рябенька Квочечка»… Хм… Цікавий взаємозв’язок… між домашньою птицею та цим описом! Це тобі не вірші класика соцреалізму:

Трактор в полі — дир-дир-дир,

Ми — за мир, за мир, за мир!

Тут набагато серйозніше, глибше, як то кауть… Автор… як його… а, ось, — Володимир Кремешний!.. Треба запам’ятати, може, де зустрінемося. Світ, він тісний. Цікавий хлопець! Можливо навіть винятковий.

— Знаєш, вельми незвичний твір, — сказала Динера, з’явившись у дверях і почувши останні фрази чоловіка. — Так може писати або психічно хвора людина, або ж — геній! Несподіваний автор: тонко длубається у психології героїв брудною палицею… Я читала, аж тіпало. Думаю, це наш майбутній Шекспір. А може, й новий Шевченко…

— Ну, про Шевченка… то ти… занадто. А от Шекспір — можливо. Я читав… якось. Багато схожого з цим… Кремешним. Теж… не все одразу розумієш. А в дещо, так взагалі не в’їдеш. Знаєш, я чи десь читав, чи в ВПШ говорили, що дійсно геніальні люди були психічно хворими. Всі. Особливо, поети і художники. Наче бузини об’їлися…

— У розумінні — потогінного засобу?

— Ні… У розумінні — проносного й блювотного…

— А-а-ааа… Тоді цей-точно геній… Дзвонили від Дяді Альоші. Він чекає на тебе зранку.

— Знаємо ми той ранок!.. — невдоволено скривився чоловік. — Приходиш, як треба, та й сидиш бідним родичем у приймальні майже до обіду. Наче я не заввідділом ЦК, а сантехнік з ЖЕКу.

— На те він і Голова Верховної Ради. Посядеш його місце, то вже він буде чекати в твоїй приймальні. А що там, на атомній?

— Знаєш, я в захваті — все йде шаленими темпами! Перший блок ось-ось повинні запустити. Або, як там кауть, «пустити»: у них це зветься «пуск блоку». Масштаби, скау тобі, грандіозні! І місто — майже поруч з АЕС — будують просто на очах. І взагалі, місця там — казкові!.. — Він потягнувся, вигинаючись дещо роздобрілим тілом. — Річка чиста — можна воду з неї пити, риба сама плигає у казан, ліси навкруги незаймані, повні грибів, ягід, дичини! Щира тобі казка!.. Наш Тато Вова хоче зробити з цього міста взірець майбутнього, таке от Місто-Сонце. Бо таких міст, як це, ще не було в світі!.. А він — чоловік сурйозний, як то кауть… Хоче, аби все було, як ніде. Бо це ж наша перша атомна!..

— А то нічого, що вона так близько до Києва? Все ж атомні реактори… А ну, як щось трапиться?..

— По-перше, нічого не трапиться. В країні вже багато АЕС, всі працюють тихо й спокійно, наче самовари. По-друге, місце для неї не ми вибирали — Москва. А ти знаєш, сперечатися з Москвою — що мочитися проти вітру. Розмова коротка: «Партквиток на стіл!» Тому, дурних на це немає.

— Ну, ти спеціаліст, у тебе й освіта по цьому напрямку. А місту вже дали назву?

— Так… Назва від річки — Прип’ять, як то кауть…

— Ну, що ж… непогано. Романтично… До речі, мама телефонувала: у Мариночки температура, навіть викликала лікаря. Боїться, що коклюш. То я погодую тебе та й поїду до батьків — на роботі вже попередила.

— Тоді давай вечеряти. Бо зголоднів. А потім спробую таки осилити книжку цього… світового генія Кремешного, — Вілен стомлено потер скроні, потім очі і знову потягнувся, аж у кістках захрустіло. — А що дочка захворіла… — позіхнув, роззявивши рота до вух, — так я в дитинстві всіма хворобами перетрусився, і нічого… Хоч