Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

— З мелісою? Моя мати теж такий робить. Смачненького, я побігла.

Зірка гнала «жозі», не зважаючи на знаки. Ганська поруч ледь встигала штурманувати. Дивно, але стрімку «жозі» ніхто не спинив.

— Щоб я з тобою ще поїхала… — Ганська вийшла біля хатинки край села.

На гвалт собак вигулькнув господар, кремезний, зарослий як гайовик-щезник, борода до грудей. Викотилися чотири собаки — білявий, на високих лапках песик, його побратим — чорнющий, кудлатий, і дві собачі молодиці — вишукана пінчерка з крислатими вухами і безпорідна, руда, підсліпувата, зі сточеними вже зубами і величезною грижою під черевом, аж до землі.

— Елочко, похазяйнуй, — попросив щезник, — а ми з пані…

— Мене звати Зіркою.

— Гарно. Галичанка?

— Навпіл.

— А на другу половину?

— Кацапка.

— Коктейль «Сльоза комсомолки». Вибачайте.

Оселя скидалася на дупло казкового дерева, стіни ховалися під букетами, віниками, кубельцями, згортками, міхурчиками, вінками трав, сушених фруктів, листя, гіллячок. Пахло терпко, гіркувато, напружено. Бракувало хіба казкового, з кам’яних брил, вогнища, а на ньому — шумування в горнятках таємних трунків. У кутку — ложе під ковдрами, коцами, кожухами, на нього вже вляглися собаки, висолопивши язики і роздивляючись прибульців.

— Я вже дещо приготував. Якщо ви точно переповіли симптоми.

Стільців не було, довкола розлогого столу, витесаного вправною сокирою і загромадженого банками з різноколірними рідинами, стриміли березові окоренки. Зірка присіла. Її вмить облягли собаки, заглядаючи в руки, а біленький песик — зачарований принц, скочив на окоренок і торкав лапою стола — давай їсти.

— А-ну геть, — удавано гримнув щезник, несучи з глибини хати старовинну книгу, — пані подумає, що я вас зі столу годую.

— Хіба ні?

— Спробуй йому дати під столом, образиться на все життя.

Тільки з моєї миски. Гоноровий, як шляхтич.

— Чому в рудої не виведете пухлину під черевом? — Її вигнали помирати. Селяни позбавлені сентиментів до некорисного і в перспективі неїстівного. Собака майже глуха й сліпа. Без мене пропаде. Мастит застарілий. Закопали цуценят, молоко перегоріло. Різати не хочу. Може не витримати. Спробую мазями розсмоктати. Вийде, еге ж, Рудю? — почухав за вухом беззубу Руду, та мало не зомліла, аж слина їй з рота побігла, і засміялася, похоркуючи, віддано пасучи більмастими очима свого доброго Бога.

Щезник умостив книгу.

— Мій фах — історична токсикологія. Я за давніми хроніками ідентифікую отрути, шукаю антидоти, колекціоную знані злочини. Моя муза — Катерина Медичі.

Фахівець! Професорка! Жодна її жертва не врятувалася.

Складаю психологічні портрети людей, які вирішували свої проблеми в такий оригінальний спосіб.

— А висновок?

— Отруйництво — це хвороба. Манія. Як алкоголізм, наркотики… Такими зараз стають комп’ютерні ігри, татуювання, пірсінг, навмисні шрами — забув, як ця мила забавка називається. Отруївши вперше, отруїть і вдруге, і втретє. Доки не зупинити.

— Знайти і вбити…

— Лікується ж алкоголізм, — стенув плечима щезник.

— А бувають отрути, яких не розпізнати в лабораторіях?

— На це розрахунок. Деякі повністю і безслідно розчиняються в організмі. Завдання отруйниці — не дати зробити розтин і аналізи вчасно. А позаяк про отруту думають в останню чергу, час зловмисниця має.

— Говорите про злочинця в жіночому роді?

— Переважно жіночий засіб. Чисто, без затрат нервів і сил.

Дві краплини, пару кристалів, пучка порошку…

— Мовите майже з симпатією.

— Герпентолог любить змій, патанатом — трупи, проктолог, даруйте, — геморой. Так і я. Боюся, зараз, за великої війни переділу загального добра, попит на предмет мого наукового інтересу зросте. Вогнепальне кілерство — недосконала робота, ненадійно, брудно. Отрута похватніша.

Я, здається, знайшов те, по що приїхали. Принаймні, здогад маю. Ця отрута з середньовіччя, тоді по-іншому називалася.

Увійшла Ганська з великою пательнею апетитних кусняків.

— Не знайшла тарілок.

— Не тримаю, — щезник видобув з тумбочки глиняні миски, пляшку, чарку, — миски хлопцям і дівчатам вилизувати зручніше… Зірці не наливаю, бо за кермом, а з собою дам. Бальзам на двадцяти двох травах. Ми з Елочкою вип’ємо за здоров’я ваших учнів.

Зірка пожувала, не добрала смаку.

— Соєві біфштекси. Для печінки не важко. М’ясо не має корисного: у його клітинах запис про смертний біль і страждання. Тільки для собак тримаю — вони у своєму світі самі розберуться, кому кого їсти. До слова: не западайте на закордонні еліксири. Отак Шейлоки від фармації і розщедряться вам на розторопшу чи на живокіст за масовою ціною! Якби закладали в свої препарати потрібну кількість фітосировини, вони б коштували як ваше авто.

— Антиреклама?

— Дружня порада. Повірте — фахова. П’ємо лише вітчизняне, себто — моє.

Командо марно мучив номери Зірчиних телефонів: абонент, на жаль, не може зараз відповісти. Під вікном сигналив.

Записав на автовідповідач повідомлення для Зірки.

— Скільки? — Командо поспитав молодиків у шкірянках і чорних шапочках-чеченках.

— Грошей вистачило на чотири системи, — доповів здоровань.

— Скажи у конторі, хай ще на одну знімуть з резервного фонду.

Біля токсикологічного відділення вивантажили з авта ящики й коробки. У дверях Командо зіткнувся з жінкою. Вона поступилася дорогою.

— Стійте, це ж вашого хлопця хотіли переводити в іншу лікарню? — Командо затримав жінку. — Ось тест-системи.

Жінка ковзнула невидюще.

— Вже не треба… Назарко помер. І пішла.

— Дожени. Завези додому, що потрібно, зроби. Будь на зв’язку, — Командо забрав у здорованя коробки.

«Жозі» в сутінках розтинала