Читати книгу - "Дракула"

19 липня. У нас суттєвий прогрес. Мій «приятель» має тепер цілу колонію горобців, а його мухи та павуки майже всі зникли. Коли я увійшов до кімнати, він підбіг до мене і сказав, що має до мене велике прохання – «дуже велике і вкрай важливе»; промовляючи, він ластився до мене, як собака. Я спитав його, що це за прохання таке, і він відповів, з притиском і навіть якоюсь пристрастю у голосі:

– Кошенятко; гарненьке, маленьке, розумненьке і грайливе кошенятко, з яким би я міг бавитися і якого я міг би годувати, годувати й годувати! – Не можу сказати, що його прохання захопило мене зненацька, бо я вже встиг підмітити, що його улюбленці продовжували збільшуватися у розмірах і жвавості; але мені було зовсім байдуже, якщо він збирався позбутися своєї галасливої компанії горобців у такий самий спосіб, у який він позбувся мух та павуків, тож я відповів, що поклопочуся про це, і запитав, чи не хотів би він мати не кошеня, а дорослого кота. Радість, з якою він погодився, видала його приховане бажання:

– Так, так, безперечно! Я волів би мати дорослого кота! Я попрохав у вас кошеня лише побоюючись, що ви не дозволите мені мати дорослу тварину. А мати кошеня мені ніхто не заборонив би, еге ж? – Я похитав головою і сказав, що, на жаль, зараз такої можливості немає, але пообіцяв, що спробую вирішити це питання. Його обличчя вмить спохмурніло, і на ньому проглянули ознаки небезпеки, бо я спіймав злий та жорстокий, як у вбивці, погляд, який кинув у мій бік пацієнт. Цей чоловік – явно потенційний вбивця-маніяк. Треба дати проявитися його новій пристрасті сповна, а потім побачимо, яким буде результат; після того, маючи більше інформації, я зможу дійти якогось конкретного висновку.

10 година вечора. Я знову відвідав пацієнта і побачив, що той сидить, набурмосившись, у кутку. Коли я підійшов ближче, він кинувся переді мною на коліна і став благати дістати йому кота, бо це для нього було питанням життя або смерті. Однак я був непоступливим і заявив, що це неможливо, після чого він підвівся і, мовчки повернувшись у куток, де я його застав, почав нервово гризти нігті. Треба навідатися до нього завтра рано-вранці.

20 липня. Завітав до Ренфілда дуже рано, ще до того, як служник устиг зробити обхід. На той час мій «приятель» уже був на ногах і мугикав собі під ніс якусь мелодію. Він як раз розсипáв по підвіконню заощаджений ним цукор, вочевидь, збираючись знову зайнятися ловлею мух, і перебував у доброму й веселому гуморі. Я озирнувся, сподіваючись побачити його горобців, і, не побачивши їх ніде, спитав, куди вони поділися. Хворий відповів, не обертаючись, що вони полетіли геть. У кімнаті валялося декілька пір’їн, а на подушці я помітив краплину крові. Я мовчки вийшов і наказав служникові доповідати мені протягом дня, якщо пацієнт поводитиметься якось дивно.

11 година ранку. Щойно до мене приходив служник і доповів, що Ренфілду було дуже зле і він виблював цілий жмут пір’я. «Гадаю, лікарю, – сказав він, – що цей чоловік з’їв усіх своїх пташок – просто взяв і проковтнув їх живцем!»

11 година вечора. Увечері дав Ренфілду сильну дозу снодійного – достатню для того, щоб він заснув, і взяв подивитися його записник. Думка, яка останнім часом не давала мені спокою, тепер повністю сформувалася, а моя теорія підтвердилася. Мій пацієнт є вбивцею-маніяком особливого типу. Доведеться мені придумати для нього окрему категорію і назвати маніяком-зоофагом, тобто таким, що поїдає свої жертви живцем; його пристрастю є увібрати в себе якомога більше чужих життів, і він збирається досягти цього накопичувальним способом. Пацієнт згодував багато мух одному павукові, потім згодував багато павуків одній пташці, а потім хотів згодувати багато пташок одному котові. Якими були б його подальші кроки? Мабуть, варто було б довести експеримент до його логічного завершення. Це можна було б зробити, маючи достатньо вагомий мотив. Науковці зневажливо ставляться до вівісекції,[5] але погляньте лишень на її незаперечні результати! Чому б не розвивати науку в її найважчому і найважливішому аспекті – вивченні мозкової діяльності? От якби мені пізнати хоч одну таємницю хворого мозку, отримати ключ до фантазій хоч одного божевільного – тоді я мав би змогу підняти свою галузь науки до таких висот, у порівнянні з якими фізіологія Бердона-Сандерсона або наука Фер’є про мозок виглядали б вельми жалюгідно. От якби мати достатньо вагомий мотив! Але не слід мені надто багато про це думати, аби зайвий раз не спокушатися. Наявність достатньої мотивації допомогла б схилити шальки терезів на мій бік – а може, я теж маю геніальний мозок?

Як же неординарно і послідовно міркував цей чоловік! Втім, певною мірою це притаманне усім психічно хворим. Цікаво, а у скільки чужих життів він оцінює життя людини – може, лише в одне? Він підбив баланс надзвичайно точно, а сьогодні розпочав нову серію записів. А чи багато нас, нормальних людей, розпочинають з чистого аркуша кожен день свого життя?

Здавалося, лише вчора все моє попереднє життя закінчилося зі смертю моєї надії, і я воістину почав нове життя з чистого аркуша. І так триватиме доти, доки Головний Бухгалтер не закриє мій гросбух, звівши баланс до плюса чи мінуса. Ох, Люсі, Люсі! Не можу на тебе сердитися, не можу сердитися і на мого друга, чиє щастя стало і твоїм; мушу лише без надії сподіватися і працювати, працювати, працювати!

От якби я мав мотив так само сильний, як і той, що його має мій божевільний «приятель»! Мотив добрий і безкорисливий, який би спонукав мене до праці, бо праця єдина дає справжнє щастя.

26 липня. На душі в мене – тривога, а написання цих рядків дещо заспокоює, це приблизно так само, як нашіптувати щось самій собі і водночас самій же до цього і прислухатися. А ще у стенографічних знаках є одна особливість, що відрізняє стенографію від звичайного