Читати книгу - "Десертик, Анна Харламова"

Минуло з пів години, коли дівчина нарешті почала спускатись.
   — Ух ти! — Мітчел дивився на Айлі з величезним захватом. — Ти чудово виглядаєш.
   — Дякую. — Зашарівшись, дівчина спустилась по сходинках.
   — О, Айлі, ти просто красуня. — Зітхнула мама.
   — В такій сукні можна і заміж! — проголосив тато.
   — Яка ж ви чудова пара! — стукнувши по підлозі палицею, зауважила задоволено бабуся.
   — Усім дякую. — Усміхаючись, сказала Айлі.
   — Ну, що Десертик готова іти?
   — Так, коханий. — Айлі узяла під руку Мітчела і вони швидко попрощавшись з усіма, миттю вийшли за двері, сіли у авто і зникли за рогом.
   Їдучи, не знаючи куди, Мітчел заговорив:
   — Ти красуня, Айлі.
   — Дякую. Рада, що тобі сподобалась ця сукня.
   — Ти будь яку сукню прикрасиш собою.
   — Дякую. А ще не так давно, я була «пандою». — Вона засміялась. — Вибач будь ласка, вибач я не те бовкнула.
   Мітчел замовчав.
   — Нічого.
   — Вибач мене. Я не вмію приймати компліменти. Або щось бовкну, або одразу ж зроблю комплімент тобі.
   — Краще бовкни, а ніж мене хвали. — Усміхнувся він.
   — Ой, ну не треба вдавати, що ти не любиш компліментів. Згадуючи нашу першу зустріч, ти демонстрував, який ти красунчик. — Засміявшись, Айлі глянула на нього. На ньому були ті ж самі, що і в ранці темні джинси, легка біла кофтинка та синій піджак з завернутими до ліктя рукавами. Він виглядав так сексуально, так звабливо. Айлі тільки і мріяла опинитись у його руках.
   — Я?! — сміючись, він глянув на неї. Її червона до колін сукня, з невеличким декольте, та чорне болеро – робили свою справу. Гарні, ніжки, апетитні груди, підбори та червоні вуста – суміш, яка зводить з розуму.
   — Так, так. І не слід робити вигляд, що ти не красувався тоді.
   — Ну хіба, що трішки. — Розреготався він, і Айлі його сміх підтримала.
   Вони зашарілись немов два підлітка, коли зустрілись поглядами сповненими бажання. Вони себе у перше так почували одне біля одного. Вони не знали, яка тепер грань між ними. Обоє хотіли поринути у світ, де є тільки бажання, він і вона та океан кохання. Але тепер між ними тільки домовленість. Вороття немає і їм слід дотримуватись простої гри. Тільки домовленість і все. Те що було між ними не повернути.
   — Дякую.
   — За що? — Мітчел розгубився.
   — За те, що забрав мене від метушливого планування весілля.
   — Будь ласка Десертику. — Він усміхнувся.
   — Куди ми їдемо?
   — Чесно не знаю. — Він потис плечима. — Перше, що прийшло на думку, це бовкнути про ресторан.
   — Міг би сказати на прогулянку, і я б тоді так не одягалась. — Зашарівшись вона, прикрила декольте болеро.
   — Повір я б не проміняв дивитись на тебе такою на будь що інше.
   Дівчина поглянула на нього. Його швидкий погляд дав зрозуміти скільки у ньому бажання.
   — Дякую за комплімент.
   — Дякую, що прийняла його.
   — То, що будемо робити?
   — Поїдемо до ресторану. Тут зовсім поруч є одне затишне місце.
   — Добре.
  
   Вже за пів години, Мітчел та Айлі сиділи за столиком та чекали на своє замовлення.
   — Тут дійсно приємно та затишно. — Погодилась дівчина, згадуючи його слова в авто.
   — Радий, що тобі подобається. Давай вип’ємо за… за…
   — За цей вечір. — Прийшла на порятунок Айлі.
   — Саме так.
   Піднявши келихи, вони зустрілись ними та усміхнувшись, кожен зробив ковток.
   — Мітчеле, як нам бути? Я завтра іду вибирати сукню. А потім всі ці планування, замовлення банкету, урочистостей. А головне – це гості.
   — Ну як каже «Шерлок Хомс – Гра почалась». Треба дотримуватись плану і все буде гаразд. Повір мені. — Він нервував, але показувати це Айлі він не мав права.
   — Легко сказати, а от зробити. — Вона зітхнула. — Як ми можемо так обманювати своїх рідних?!
   — Айлі заспокойся. — Він узяв її руку, яка лежала на колінах. Мітчел відчув, як вона затремтіла від його доторку.
   — Повір - це мені зараз не під силу.
   — Що тебе може заспокоїти? Може хочеш кудись піти, щось з’їсти чи погуляти? Скажи і ми це зробимо. — Він усміхнувся своєю білосніжною усмішкою.
   Айлі знала, що може її заспокоїти, але озвучити йому, вона це не могла. Їй хотілось у його обійми. Хотілось цілунків до запаморочень. Хотілось кохатись з ним усю ніч. Відчувати його кохання і дарувати його. Але це були лише мрії, які вона не сміла сказати йому, натомість промовила:
   — Не знаю.
   — Ти ж зараз брешеш? — він примружився ніби-то шукав на її обличчі відповідь.
   — Ти ж вже знаєш відповідь.
   — Знаю. Бо знаю тебе. Знаю твої бажання. І знаю, що ці бажання у нас однакові.
   — Давай не будимо.
   — Так, ти права.
   Айлі розчарувало те, що він погодився з нею. Їй хотілось, щоб він оволодів її губами і забрав звідси туди, де вони будуть усю ніч дарувати однеодному щастя.
   — Несуть наше замовлення. — Мовила вона, забираючи свою руку з його міцної долоні.
   — Ага. — Єдине, що міг він проговорити.
   Їли вони майже мовчки, доки Айлі все ж таки не наважилась заговорити:
   — Я хочу дещо запитати.
   — Питай.
   — Обіцяй, що не розсердишся.
   — Обіцяю.
   — Я розумію, наше весілля не справжнє, і це безглузде запитання, але… Але, якщо б, це було все по-справжньому, ти б покликав своїх батьків? — у неї у роті пересохло від хвилювання.
   — Ні.
   — Хіба вони не мають права бути свідками такого важливого дня?
   — Повір, той біль який я їм завдав, — він зам’явся і ковтнув, — ні один «важливий день» не зможе загладити мою провину. Тож… Ти все розумієш. Ти ж розумашка.
   — Це вирішувати їм. Невже ти не хочеш їх побачити?
   — Авжеж хочу. Ти навіть не уявляєш як. — Він зробив ковток вина і додав: — Я вже забув, як це бути сином.
   — То чому все не виправити? Поклич їх сюди.
   — Цього не буде. Я і так розмовляю про те, що завдає мені болю.
   — Вибач.
   — Не ображайся Десертику. — Він усміхнувся ніжно та турботливо. — Я про це узагалі ні з ким не говорю, навіть сам з собою. Мені ніколи не забути, що я накоїв. А коли б ти взнала, то перестала мене… Забудь.
   — Моє кохання на вічно. Щоб не було. Навіть тоді, коли ти поїдеш, нічого не змінитися. Ти забереш частину мого серця з собою.
     — Я знав, що скривджу тебе. Тому нічого не хотів починати.
   — З тобою я пізнала кохання, щастя, ти повернув мене. Повернув такою, якою я була колись. Навіть якщо плата така, що ми більше не зустрінемось, я б нічого не змінила.
   — Айлі, твої слова це мед. Я ніколи не хотів тебе зкривдити.
   — Я знаю.
   Айлі втупилась в тарілку і почала замріявшись копирсатись виделкою у ній. Думки про те, що Мітчел поїде, залишить її наповнювали серце болем. У ту ж саму мить, Мітчел думав, як би він хотів провести з нею усе своє життя. Ось в таких роздумах вони провели свій вечір. Сидячи разом, але кожен на одинці зі своїми думками.
   Було вже пів на дванадцяту. Треба було полишити роздуми та збиратись додому.
   — Будемо іти? — запитав Мітчел.
   — Так. Дякую за вечір.
   — Це тобі дякую красуне. — Він усміхнувся.
   Мітчел попросив рахунок, а вже через декілька хвилин, вони з Айлі сідали у авто.
   — Я не хочу додому. — Нерішуче промовила дівчина, дивлячись на свої зціплені руки.
   — І я. Куди ти хочеш?
   — Поїхали у те місце до якого ти мене водив.
   Він усміхнувся, згадуючи їхній пікнік.
   — Але ж зараз ніч.
   — Давай побудемо у машині, а потім там погуляємо.
   — Можемо там зустріти світанок.
   — О я б цього дуже хотіла. — Її очі засяяли.
   — Давай заїдемо у якийсь магазин і купимо пляшечку вина.
   — Добре. — Вона усміхалась так, наче дитину ведуть у «Діснейленд».
    Завівши мотор, вони рушили у ніч. По дорозі до назначеного місця, вони зупинились біля цілодобового магазину і Мітчел пішов купити пляшку червоного. Це зайняло не більше п’яти хвилин. Але за такий короткий час у голівці Айлі зріли ідеї.
   Всівшись за кермо, Мітчел віддав пляшку та пару м’яких стаканчиків Айлі.
   — Келихів у них не було. — Знизивши плечима, а потім усміхнувшись мовив він.
   — Ну я в цьому не сумнівалась. — Засміялась вона.
   — І вино не на п’ятірку.
   — І у цьому я не сумнівалась.  — Знову хихикнула Айлі. — Головне з ким, де і коли. А ні з чого, що і чому.
   — Обожнюю твій оптимізм та веселу вдачу. Ти у всьому знаходиш різнокольорові фарби.
   — Дякую. — Вона усміхнулась.
   Не встигли вони оком змигнути, як вже під’їжджали до густих насаджень невеликого лісочку, за яким є доріжка, а там і заповітне місце.
   — Десертику, там прохолодно. Я б навіть сказав холодно. Треба дочекатись світанку.
   — Ну тоді давай його почекаємо тут. — Мовила вона і підняла до гори стаканчики та пляшку вина. — Тоді давай грітись?
   Він хитро усміхнувся.
   — Давай.
   — Я не про те, що ти подумав. — Уловивши його погляд на собі, зауважила Айлі.
   — А якщо я б тут помирав від холоду, все одно ні?
   — Ну ти ж дякувати Богу не помираєш. — Потішалась вона.
   — Ух Десертику, Десертику. — Засміявшись, він узяв з її рук пляшку. — Чим же її відкоркувати? О знаю. — Мітчел узяв ключі і їхніми зубчиками звільнив пляшку від пробки.
   — Ух ти! — Айлі підставила стаканчики, щоб шотландець наповнив їх вином.
   — За нас. За цей вечір. За ніч і світанок, які нас чекають!
   — Гарно. — Усміхаючись Айлі, піднесла до губ стаканчик, аж раптом скривилась.
   Мітчел розреготався, бачачи вираз обличчя своєї супутниці, але сам скуштувавши вино зробив таку ж гримасу.
   — Ой який кисляк! — мовив він, примруживши одне око.
   Тепер була черга Айлі розреготатись, дивлячись, як обличчя Мітчела набуває веселої гримаси.
   — Тобі я бачу весело?!
   — Так. — Її сміх заповнив усе авто.
   — Ти зараз отримаєш за це. — Одягнувши серйозність на обличчя, він намагався не розреготатись.
   — Тобі значить можна з мене сміятись, а мені з тебе ні? Ще б чого. — Задерши носика, вона стиснула губи і тихо-тихо хихотіла.
   — От хитруля. — Він поставив стаканчик та вино на панель і наблизився до Айлі, схопивши її обличчя, у свої великі долоні. — Зараз я тобі покажу, як з мене сміятись.
   Його губи були так близько до неї. Його гаряче дихання обпікало її вуста, вона насолоджувалася ароматом рідного і такого жаданого тіла. Доторк його міцних рук до її щічок був солодким полоном. Але Айлі зупинила його за мить до поцілунку.
   — Мітчеле не треба. — Ледь вимовивши ці болючі для них слова, вона повернулась до вікна, покинувши солодку неволю його рук. Відвернувшись, вона намагалась сховати сльози, які підступили у ту ж мить, як вона його відштовхнула.
   — Ти маєш рацію. Я вийду з машини, трішки освіжусь. — Він відчинив дверцята, та вийшовши мовив: — я неподалік. — Захлопнувши двері автівки, він пішов по узбіччю.
   Він хотів провітрити свою важку голову та остудити жар, який хотів подарувати Айлі. Але ні те, ні інше не вдавалося зробити, навіть попри те, що ніч була по справжньому весняно прохолодною.
   Айлі тим часом намагалась заспокоїтись, але як і Мітчелу їй це було не під силу. Вона розплакалась, затуляючи губи однією рукою.
   Хлопець обернувся на авто і побачив, як його кохана жінка, одна - намагається справитись зі своїм болем. Що він за егоїст такий! Він повинен бути з нею поруч.
   Він сів на сидіння водія, і забравши з руки Айлі стаканчик з вином, притягнув до себе. Вона поклала голову йому на плече і дужче заплакала.
   — Мітчеле. — Видихнула вона його ім’я з вдячністю.
   — Я поруч мій Десертик. Поруч. — Гладячи її волосся однією рукою, промовив він.
   Потихеньку Айлі заспокоювалась. Слухаючи дихання Мітчела та вдихаючи його аромат, вона потихеньку впадала в дрімоту, доки зовсім не заснула.
   Мітчел прислухався до стуку її сердечка, до дихання яке відбивалось об його шию і до тихого сопіння. Це було настільки інтимно, що у нього на шкірі з’явилась гусяча шкірка. Задоволено усміхнувшись, він трішки посунувся на кріслі та більш менш зручно вмостившись, почав позіхати. Повіки набували важкості і все більше тягнуло у сон, опиратись тенетам сну було марно, та й не хотілось.

   Мітчел прокинувся в холодному поту. Дихання було важким та швидким. Серце калатало, немов у спійманої пташки.
   Хлопець повернув  у бік голову і побачив на своїх грудях сплячу Айлі. Від одного погляду на неї, він почав заспокоюватись та приходити до ладу від болючих сновидінь. Йому снилась мама. Снились її сльози. Її щоденні благання до нього зупинитись і не робити боляче собі, але він ці прохання не чув. Він бачив її страждання. Бачив страждання свого батька, але зупинитись не міг. Його зусиль було недостатньо.
   Мітчел провів долонею по обличчі, приводячи себе до тями. Потім знову подивився на Айлі. Вона така ніжна, беззахисна та красива. Зараз вона належить тільки йому. Але він поїде. Зоставить її. І колись у неї зявиться інший чоловік, який заслуговуватиме на таку дівчину, як вона. Його серце стиснулось від одної думки, що вона належатиме іншому. Що той інший, буде засинати та прокидатись з нею. Буде бачити її усмішку та сльози. Чути її сміх та голос. Дивитись у її зелені очі і бачити у них себе. Цілуватиме її губи. Кохатиметься з нею і буде мати від неї дітей. У них буде сімя.
   — О Господи! Це все повинно бути у неї разом зі мною. Вона моя. Я вже втрачав дорогих людей. Без неї я не зможу жити. Допоможи. Не дай моїм страхам відмовитись від щастя бути з нею, та кохати її. Айлі моя. Моя. — Він тихо промовив свої благання і так само тихо зітхнув.
    Провівши рукою по косах Айлі, він усміхнувся.
   Дівчина зайорзала у його руках. Повільно піднявши повіки, вона подивилась до гори. На неї дивились сині очі Мітчела, сповнені ніжності та тепла.
   — Привіт. — Усміхнувшись, привіталась вона.
   — Привіт Десертик.
   — Що ми пропустили світанок? — різко підвівшись, вона подивилась у вікно.
   — Ні, не хвилюйся. Ще є час.
   — Це добре.
   — Іди до мене. — Пошепки попросив він.
   Айлі дивлячись йому у вічі усміхнулась. Вона бачила його біль, навіть попри те, що він усміхався. Без зайвих слів, дівчина повернулась у його обійми.
   — Дякую.
   — За що?! — здивувалась вона.
   — Що ти нічого не запитуєш.
   — Мені досить того, що ти хочеш, щоб я була поруч.
   — Моя Айлі. — Він притис її ще ближче до грудей.
   — Скільки ще десь до світанку?
   — Години пів.
   — Тоді треба іти.
   — Так. Але тебе відпускати не хочеться.
   — Я буду тримати твою руку. — Поспішила запевнити Айлі. — Ось так. — Узявши його за долоню, сказала вона.
   — Не відпускай.
   — Навіть не думала про таке.
   Вийшовши з машини, Мітчел узяв з багажника плед та підійшов до Айлі. Вона одразу узяла шотландця за руку і вони пішли до місця, яке на них чекало.
   Вони йшли по знайомій кам’яній доріжці, яка вела у хащі. Даючи ногам швидкості, вони обминули кущі, і на горизонті побачили Річку Тей. На воді ще відображався місяць, проте вже дуже скоро його змінить ранішнє сонечко і запанує світанок.
   — Накрийся пледом Десертик. — Він вкрив її плечі, і вони пішли далі до того дуба біля якого був їхній пікнік і проходило його чудове дитинство.
   — Дякую. Я так змерзла.
   — Якщо ти передумала пішли у авто.
   — Ні! Ні! Ні! Ти що! — запротестувала вона.
   Він засміявся від її реакції.
   Довкола було так спокійно, лише де-не-де прокидались пташки, які сповіщали про наближення нового дня та блаженний шум річки.
   Обійнявши Айлі, він стояв позаду неї. Дівчина задерла голову та усміхнулась Мітчелу, і отримала таку ж посмішку навзаєм.
   — Дивись. — Він вказав головою на обрій.
   Айлі повернула голову у бік річки і ахнула від побаченої краси.
   Помаранчеве сонце завиднілось у сонному небі. Барви, які грали у височині, нібито у цю хвилину писав художник. Помаранчеві, рожеві, блакитні та білі фарби простяглися над мальовничими горами, шотландськими лісами та над співочими водами Тей.
   За короткий проміжок часу, сонце вже було у височині, освітлюючи неймовірну красу довкола Мітчела та Айлі. Усюди прокидались від сну бузкові, блакитні, жовті та білі квіти, які їх зустрічають не вперше.
   — Рай.
   — Ти мій Рай Айлі. — Цілуючи її у скроню, мовив хлопець.
   З великих зелених очей закапала «роса». Айлі оросила руки Мітчела своїми сльозами і він у ту ж мить повернув її до себе. Їхні погляди зустрілись і не кваплячи а ні хвилини, вони злились у поцілунку.
    — Мітчеле. Мітчеле. — Промовляла вона, доки його губи обдаровували її обличчя поцілунками.
   — Моя Айлі. Моя і тільки моя. — Задихаючись від бажання, промовляв він.
   — Твоя. Тільки твоя, мій коханий.
   — Десертик, я не можу без тебе.
   — А я без тебе. — Усміхаючись, вона знову поцілувала його.
   Їхній палкий поцілунок і гарячі серця припорошив легкий сніжок – проте навіть, якщо б почалась хуртовина ці почуття розтопили усе довкола.
   Піднявши голову до неба, вони усміхнулись. Ледь помітні сніжинки падали на обличчя, освіжаючи гарячі щічки дівчини.
    Мітчел ледь торкаючись вуст Айлі, розтопив своїми губами маленьку сніжинку. Сніг у травні це нормальне явище, навіть якщо довкола буяють квіти, але парочка цього сьогодні точно не очікувала.
   — Все як у казці. — Очі Айлі засяяли радістю.
   — Ти моя принцеса. — Торкаючись її волосся, він знову поцілував соковиті вуста. — Ти уся тремтиш.
   — Ти теж.
   — Ходімо у машину. Я не хочу, щоб ти застудилась. — Узявши Айлі на руки, він поніс її до автівки.
   Ідучи між квітами, і водночас будучи під сніжинками, – вони раділи тій весні, яка була у їхніх серцях.
   Дійшовши та всівшись у авто, вони обоє затремтіли. Мітчел притис Айлі до себе. Обіймаючи та цілуючи її, він шепотів їй як кохає.
   Дівчина зупинила поцілунок і хитро усміхаючись, перелізла на заднє сидіння.
   — Іди до мене.
   — Що це мій Десертик задумав?! — очі Мітчела потемнішали від бажання оволодіти цією маленькою спокусницею. Зараз. У цю мить. У цьому авто.
   — Ти знаєш, що я задумала. Ось тільки одного не розумію…
   — Що саме?
   — Чому ти і досі там.
   — О мій Десертик. — Сказавши це, хлопець переліз на заднє сидіння і у ту ж мить почав підіймати сукню Айлі.
   — Я скучила. — Розстібаючи блискавку на його штанях, зітхаючи мовила вона.
   — І я скучив моя Айлі.
   Тримаючи сукню, Айлі перекинула одну ніжку через Мітчела та зависла у повітрі. Але це було усього на мить. Хлопець узяв її однією рукою за талію, а іншою за потилицю і обережно посадив на свого «друга». По автівці пролунав задоволений стогін обох.
   — Кохай мене.
   — Завжди. — Хриплим голосом від бажання продовжив він: — Усюди.
   — О так! — підіймаючись та опускаючись, промовляла дівчина.
   Дивлячись одне одному у вічі, вони віддавались коханню, яке їх переповнювало до країв.
   — Айлі.
   — Скажи! Скажи! Прошу скажи! — майже схлипуючи, просила Айлі.
   — Я кохаю тебе! Я кохаю тебе! Кохаю, моя Айлі. — Все так само тримаючи дівчину за потилицю, він притис її до себе та почав швидко і нестримно володіти нею. Айлі не стогнала, вона кричала від насолоди. Її переповнювали почуття та відчуття їхнього кохання. Вона впялася зубками у його шию, змусивши Мітчела майже закричати. Її маленькі кігтики вчепилися у його спину, даючи йому відчути солодкий біль задоволення. У цю ж саму мить він узяв її за коси на потилиці і потягнув їх. Вона вигнулась на ньому, оголивши шию для цілунків, чим він і скористався.
   Удар за ударом Мітчел наближав їх обох до кульмінації. Айлі подивилась йому у вічі, коли відчула, як його задоволення переповнює її «вітку». Гарячий струмок заповнив її, даючи змогу насолодитись усім його єством. Усім ним.
   — Кохаю тебе, Мітчеле.
   Він важко дихав і зітхав доки наповнював її своїм коханням. Зрозумівши, що вона і досі уся напружена, Мітчел просунув руку під сукню і почав швидко але ніжно пестити її «квіточку». Айлі стогнала кусаючи губу, але не витримавши закричала від найпотужнішого оргазму, який пронизував усе тіло. У цю мить вона нібито втратила свідомість - вона була у Раю. Впавши у обійми Мітчела, вона була така втомлена і така щаслива. Він відчував на своїй шиї її носик та губки, вона була така виснажена. Така його. Така рідна. Він задоволено засміявся.
   — Мій Десертик. Це було неймовірно. Ти неперевершена.
   — Навзаєм. Це кайф. — Айлі затремтіла ще один раз. — О так!
   Мітчел усміхнувся. Нічого не може бути кращим, ніж ділити задоволення з коханою жінкою. Він відчував її тепло, реакцію на його доторки, дихання у себе на шиї – це щастя. Він її не відпустить. Ніколи. Нізащо.
   — Втомилася? — засміявся він.
   — Ще хочу.
   — Ненаситна! — сміючись, він поцілував її скроню.
   Пойорзавши на «другу», Айлі подивилась у вічі Мітчела:
   — Так, я ненаситна! Я хочу тебе завжди і скрізь.
   — А я тебе.
   Айлі трішки підвелась, і цим змусила застогнати себе та Мітчела.
   — Але перепочити все ж таки потрібно. — Сміючись, він поцілував дівчину та пригорнув її до себе. — Поїдемо додому?
    — Так. — Позіхаючи, як маленьке кошеня, відповіла вона.
   Мітчел узяв серветку з кишені і витер сліди кохання. Застібнувши блискавку, він ще раз пристрасно поцілував Айлі. Поцілунок був довгим та нестримним, у ньому було стільки кохання, вдячності, пристрасті та ніжності, що у обох запаморочилось у голові.
   Після солодких губ шотландця, Айлі перелізла на сидіння біля водія, а за нею переліз і Мітчел. Хлопець завів мотор і вони рушили з місця. Дівчина скрутилась калачиком та солодко позіхнувши у друге, усміхнулась Мітчелу.