Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

Вітя прокидався завжди «дуже рано», так, як він мені і розповідав. Так рано він вставав, що, коли глянути на екран телефону, то можна там побачити незчисленну кількість пропущених дзвінків від замовників, які чекали на Вітя-порося і були дуже незадоволені його повільною роботою, а також в очі кидалась купа sms-повідомлень з погрозами від тих самих розлючених замовників. За старим нашим звичаєм саме Вітя оголошував підйом. Під час його дратівливих ранкових бурчань, наздогад того, що вже пора вставати, я ще дрімав. Звісно, що всі до одного дзвінки були мною почуті, але, в мене ж є командир, і, поки його широка спина не заворушиться, а велика дула не підніметься, доти і я не встаю. Мабуть, я ще ледачіший за нього.

Були з Вітем і веселі моменти. Їхали ми одного разу в метро. Я, за звичкою, щоб витрачати свій вільний час з максимальною віддачею, дістав книжку і навстоячки (сісти не було де) почав її читати, а Вітя примостився позаду, прямо посеред вагону і схрестив руки на пузі. Поїзд почав швидко набирати оберти і тут… раптом машиніст різко вдарив по гальмах. Не знаю, може кицька якась по рельсах лазила або їжачок, але по гальмах він дав, як чорт.

Не помітивши, як, але я успішно опинився у якоїсь літньої жіночки на колінах. Мій та її здивовані погляди зустрілись. Вона мені посміхнулась — я теж. Вибачився і покинув її гостинні коліна, а Вітя, як мамонт, побіг по вагону, змітаючи все живе на своїй дорозі. Нарешті впав, зі страшенним — правда — грюкотом впав. Як мішок з чимось неприємним і погано пахнучим, впав. Так вийшло, що від підлоги його відокремлювала дівчинка, котрій в цей день дуже не пощастило. Вітя мене ще довго діставав з приводу цього випадку. Як виявилось — вона йому дуже сподобалась. Він казав, що в неї дуже великі блакитні очі і ніжна оксамитова шкіра рук.

— Великі очі? — перепитував я і аж закашлювався від сміху. — А які в неї повинні були б бути очі? Такий слоняра звалився на голову, що я дивуюсь, як вони взагалі не повилазили. Їхало собі дитя на навчання або ще за чимось, ні про що не турбувалось, а тут, як сніг на голову, такий впав парубок щокатий, звір такий дивовижний.

Вітя не ображався — він давно звик до моїх жартів.

Ще був один цікавий, як на мене, випадок. Ми з готелю на воді «Галеона» повертались додому. Навколо пустеля, але при дорозі ростуть деревця. Літо, птахи цвірінькають, і собака, що біжить нам на зустріч. Великий такий собака — німецька вівчарка, та ще й без хазяїна. Я саме розмовляв з Вітя про майбутнє. Ми фантазували з приводу нашої співпраці, як ми будемо відомими скульпторами і художниками, і в нас буде багато замовлень. Я розписував Вітя всі пишноти, що стояли мені перед очима. Наші приємні трудові дні і не менш приємніші уїкенди будуть проходити неодмінно в злагоді і взаєморозумінні. Я жестикулював руками, як диригент перед оркестром.

— Яку б ти машину собі хотів? — спитав я у Вітя, і не дочекавшись його відповіді, відповів за себе:

— Я б, наприклад, хотів мотоцикл.

Весь час я йшов попереду, а Вітя плентався за моєю спиною — так було завжди, і раптом я вловив якусь монологічність нашого діалогу. Розвернувся у бік товстуна і не побачив його там. Натомість, я побачив на дереві, що росло неподалік, а вірніше, я ненабагато від нього відійшов, здоровенну дупу Вітя, яка була до того ж обтягнута білими шортами, що надзвичайно контрастувало з зеленим листям крони дерева, з-за якої і звисала вище згадана дула. Він злякався песика. Я його ледве виманив з бідного деревцяти, яке навіть трішечки прогнулося. Вітя, ще до самісінької дороги озирався, чи немає за нами хвоста, переважно волохатого.

Вони зустрілись випадково. Була вечірка, і Він її не минув. Її звали Ярина, а Його… Його просто звали, а інколи й ні. Почали зустрічатися. Їхні стосунки були романтичними. Так, їх сміливо можна було б так назвати. Кохання — щось дуже схоже на те.

Ярина навчалася в медичному коледжі, в тому містечку, де Він жив з самого його народження. Сама вона мешкала в сусідньому. Зустрічались вони майже рік, а потім вона повинна була їхати додому. Як завадити цьому? Це ж кохання, а на відстані вони втратять зв'язок, і все, що так розцвіло й запахло, загине — коханню теж потрібна енергетична підтримка. Цього не можна допустити. Він пішов на важливий крок — попросив її руку і запропонував своє серце.

Жити вони перебрались до неї.

На ту пору Ярина вже була вагітна.

Здоровенна будівельна споруда, в котрій жили її брат, мати і Він зі своєю молодою дружиною. Його сильно дратували сусіди по будинку або, вірніше сказати, ті люди, для яких Він сам став сусідом. Дуже дратували.

Одного дня Він звільнився з роботи, склав свої речі і зібрався їхати до рідного міста. Жінку з дитиною не полишив, але й не запросив. Стосунки між ними останнім часом складались теж не зовсім вдало. Запропонував їй зробити вибір самостійно.

«Хочеш, можеш залишатися з мамою і братиком, а хочеш, можеш їхати зі мною».

Вона поїхала за Ним. Вона могла б за Ним поїхати і на Північний полюс, якщо б Він її тільки гукнув за собою, але, для Нього стосунки змінили курс. Він почав тікати з дому і причому робив це постійно, лише б не залишатися в хаті ні на Мить довше, ніж це можливо. Декілька разів вони навіть пробували розійтись, але повертались — вона поверталась.

Якось вона поїхала до своїх батьків на тиждень. Коли повернулась, його вже не було. Виїхав.

Я йду, щоб не повертатися.

Я йду, щоб назавжди.

Інколи, так хочеться за спину озирнутися, але інколи — це тільки інколи.

Мене пригнічує те, що я дуже паскудно вчинив щодо своїх близьких людей. Моя дружина і мій маленький син залишилися без чоловіка і без батька. Я наче помер для них. Мій мозок нівечать сюжети, у яких маленький Романчик питає в своєї мами про місце мого перебування, а Ярина щось вигадує. Її добряче діставало те, що в її двадцять років, вона залишилася без чоловіка, та ще й з дитиною на руках. Сама по собі Ярина — мужня і добра натура — вона дасть собі раду в цьому житті. Вона мені вибачить. Добра, ніжна