Читати книгу - "Привид"

— Я?

— Так, ви. Бо, схоже, саме ви взяли на себе відповідальність забезпечити їх всебічною підтримкою й турботою.

Харрі було байдуже, що він зробив такий відвертий натяк, він збагнув, що видав себе, і побачив, як його опонент з цікавістю подивився на нього. А ще він збагнув, що втратив ініціативу.

— Ми з Ракель — давні друзі, — пояснив Ганс Крістіан. — Я народився й виріс неподалік, ми разом вивчали право, і…отак воно сталося. Якщо найкращі роки свого життя проводити разом, то неминуче виникають міцніші узи.

Харрі кивнув. Він знав, що йому не слід було розкривати рота. Знав, що коли розкриє, то все, що він скаже, лише погіршить ситуацію.

— Гм, дивно. За наявності уз, про які ви ведете мову, досить дивною виглядає та обставина, що коли ми з Ракель були разом, я вас ніколи не бачив і нічого про вас не чув.

Ганс Крістіан не зміг відповісти на це запитання. Двері розчинилися. Й увійшла вона.

Харрі відчув, як його серце наче пазурі вхопили, міцно стиснули і почали смикати туди-сюди.

Її фігура залишилася такою ж самою: стрункою й прямою. Обличчя теж було таке саме: серцеподібне, з темно-карими очима та трохи зашироким ротом, який так любив сміятися. Волосся також було майже таким самим, як і раніше: довгим, хоча трішечки світлішим. Але очі Ракелі змінилися. То були очі загнаної тварини — полохливі й широко розкриті. Та коли їхній погляд упав на Харрі, то йому здалося, наче щось все ж таки повернулося. Щось від тієї людини, якою вона колись була. Від того, якими вони були.

— Привіт, Харрі, — сказала вона. І разом зі звуком її голосу повернулося все решта, все решта пригадалося.

Двома широкими кроками він підійшов до неї й обійняв. Відчув запах її волосся. Дотик її пальців на своїй спині. Вона першою розімкнула обійми і відпустила його. Він ступив крок назад і поглянув на неї.

— Маєш гарний вигляд, — сказав він.

— Ти теж.

— Брехуха.

Вона поспішила посміхнутися, бо її очі вже наливалися слізьми.

Вони так і лишилися стояти. Харрі дозволив їй вивчати себе поглядом, придивлятися до свого постарілого обличчя з новим шрамом.

— Харрі, — повторила вона, а потім схилила набік голову і розсміялася. Перша сльоза затремтіла на вії і впала, утворивши стрічку на гладенькій шкірі її щоки.

Десь у кімнаті чоловік з гравцем у поло на сорочці нарочито кашлянув і сказав щось про те, що має йти на збори.

І вони лишилися самі.

Коли Ракель робила каву, він помітив, що вона очей не зводила з його металевого пальця, але обоє утрималися від коментарів. Між ними існувала мовчазна домовленість: жодним словом не згадувати Сніговика. Тож Харрі вмостився за столом на кухні і натомість став розповідати їй про своє життя в Гонконгу. Розповів те, що мав змогу розповісти. Що робота «борговим консультантом» на Германа Клюйта в сфері неоплачених рахунків полягає в зустрічах з клієнтами-боржниками з метою по-дружньому і ненав’язливо освіжити їхню пам’ять. Коротше кажучи, його консультації полягали в пораді сплатити борг настільки швидко, наскільки це дозволяють реальні обставини. Харрі пояснив, що його головним і мало не єдиним професійним аргументом був зріст один метр дев’яносто три сантиметри в шкарпетках, а також широкі плечі, почервонілі очі та свіжий шрам.

— Доброзичливий діловий підхід. Багатонаціональна публіка в Гонконгу, Тайвані та Шанхаї, вдягнена в костюми з краватками. Готелі, де харчі й напої подаються в номери. Елегантні офісні споруди. Цивілізовані приватні банки в швейцарському стилі з китайським колоритом. Західні рукостискання та ввічливі фрази. І азійські посмішки. Загалом, усі боржники платять наступного ж дня. Герман Клюйт задоволений. Ми розуміємо один одного.

Ракель налила їм обом кави і сіла за стіл. Зробила глибокий вдих.

— Я отримала роботу в Міжнародному суді в Гаазі з офісом в Амстердамі. Я гадала, що коли ми полишимо цей будинок, це місто, позбудемося тієї уваги, яка була до нас прикута…

«І позбудемося мене», — подумки додав Харрі.

— …болісних спогадів, то все буде гаразд. І певний час так воно й було. Але потім почалося оте. Спочатку безпричинні напади гніву. Коли Олег був малим хлопчиком, він навіть голосу ніколи не підвищував. Так, він бував дратівливим, але ніколи не… таким, як зараз. Сказав, що я зруйнувала йому життя, забравши його з Осло. Він сказав це, знаючи, що мені нічим крити. А коли я починала плакати, він теж починав плакати. Питав, навіщо я тебе вигнала. Ти врятував нас від… від…

Харрі розуміюче кивнув головою, щоби їй не довелося називати ім’я.

— Він почав пізно приходити додому. Сказав, що з друзями зустрічається, але я тих друзів ніколи не бачила. Одного разу він зізнався, що був у кав’ярні на Лейдсеплейн і курив там марихуану.

— В «Палаці Бульдога», де повно туристів?

— Та отож. Мабуть, для Амстердама це норма, подумала я. Але водночас я перелякалася. Його батько… ти ж знаєш…

Харрі кивнув. Аристократичні гени Олега, які він успадкував від свого батька. Нервове піднесення, напади люті і меланхолії. Країна Достоєвського.

— Він подовгу сидів у своїй кімнаті, слухаючи музику. Важку й похмуру. Ти ж добре знаєшся на таких групах.

Харрі знову кивнув.

— Але він слухав також і твої записи. Френка Заппу. Майлза Девіса. Суперграсс. Ніла Янга. Суперсайлент.

Назви прозвучали так швидко, що Харрі запідозрив Ракель у тому, що вона підслуховувала Олега.

— А потім одного дня я випадково зайшла до його кімнати і знайшла там дві пігулки зі смайликами на них.

— Екстазі?

Вона кивнула.

— Два місяці по тому я подала заяву, отримала роботу в офісі Генерального прокурора, і ми знову перебралися сюди.

— До старого, безпечного і безневинного Осло.

Ракель знизала плечима.

— Олег потребував зміни обстановки. Можливості почати все наново. І це спрацювало. Він не з тих, хто має багато друзів, ти ж знаєш, але Олег зустрів кількох старих приятелів і добре вчився у школі, допоки… — Її голос затремтів, і вона подавлено замовкла.

Харрі мовчав. Сьорбнув кави. І приготувався до найгіршого.

— Він днями поспіль не бував удома. Я не знала, що робити. А він чинив, як йому заманеться. Я телефонувала до поліції, психологам, соціологам. Офіційно він ще не був повнолітнім, однак ніхто не міг нічого вдіяти, якщо не було доказів вживання наркотиків чи порушення закону. Я почувалася такою безпомічною. Я, котра завжди вважала, що у всьому винуваті батьки, котра завжди мала напоготові конкретний варіант розв’язання проблеми, коли діти інших батьків відбивалися від рук. Не будь бездіяльним та