Читати книгу - "Небажана для владного боса, Адалін Черно"

Напевно, вперше за довгий час я сплю спокійним розміреним сном, зовсім ні про що не турбуючись. Відчуваю себе в абсолютній безпеці навіть тоді, коли прокидаюся рано-вранці. Штори все ще зашторені, а в номері стоїть абсолютна тиша, із чого роблю висновок, що Вадим усе ще спить. Збираюся розвернутися, щоб подивитися на випадкового та несподіваного чоловіка у своєму житті ще раз. Можливо, запам’ятати його. Все-таки він певною мірою сприяє моєму від’їзду. Без нього в мене нічого не вийшло б. Без грошей, без знайомих, без людей, які готові допомогти.

Повернувшись, натикаюсь на чоловіка, який мирно спить. Вродливого навіть уві сні. Учора ми дозволили собі випити, але Вадим при цьому виглядає дуже солідно, стильно. Я знову проводжу паралель із чоловіком. Порівнюю те, що неможливо порівняти. І засмучуюсь, тому що колись усе було інакше. Колись мій шлюб був справжнім та щасливим.

Я відвертаюсь в інший бік і знову засинаю, а прокидаюся від гучного наполегливого голосу, і належить він не Вадиму.

— Підйом!

Я розкриваю очі, але відразу їх заплющую, бо сліпить від яскравого сонця, що пробивається у вікно.

— Боже, який жах, — бурчить Мар’яна.

Тепер я розумію, кому належить голос і якось різко прокидаюся. Підтягнувши ковдру вище і прикривши груди, різко сідаю на ліжку й дивлюся на Мар’яну, яка стоїть, уперши руки в боки. Вадима очікувано зі мною в ліжку немає, інакше б вона так не поводилася.

— Зовсім сором втратила, — продовжує вона. — Клієнт давно з’їхав, а ти спиш у його ліжку, — Мар’яна кривиться від огиди. — Вставай.

Поки вона відвертається, я швидко підіймаюсь і натягую на себе форму, бо нічого іншого в мене із собою, як і раніше, немає. Коли Мар’яна повертається, я вже стою одягнена й розгублена, бо ранок після найкращої ночі я уявляла інакше.

— Як тобі на думку спало спати з клієнтом? — запитує. — Уявляю, що буде, коли чоловік дізнається.

— А де Вадим? — перебиваю її зловтіху.

— В сенсі де? Виїхав! Годину тому здав ключі та відбув.

— Зовсім поїхав?

— Ти бачиш його речі тут? — хмикає.

Я не до кінця вірю Мар’яні, тому підходжу до шафи й відчиняю її. Підсвідомо розумію, що нічого там не знайду, тому що вчора, коли ми засинали, його речі були розкиданими по всьому номеру, а зараз тут нічого немає.

— Переконалася? — хмикає. — Тільки не кажи, що він тобі щось пообіцяв, а ти повірила.

Взагалі-то пообіцяв. Гроші. Швидким кроком йду до тумбочки, відсовую ящики один за одним, але нічого там не бачу. Слідом провертаю те саме й з іншою тумбочкою. Мар’яна дивиться на це з посмішкою і виразно написаним на обличчі жалем.

— Тут не було конверта? — повертаюся до неї.

— Конверта? Грошей чи що?

— Були? Мар’яно!

— Не бачила нічого, — відповідає.

— Виверни кишені, — наказую їй.

— Що? Ще чого!

— Жваво вивертай.

Коли вона опирається, швидко підходжу до неї й лізу в кишеню фартуха, але крім блокнота, який вона завжди там носить, і ручки, нічого не знаходжу.

— Ти зовсім здуріла? — дивиться на мене широко розплющеними очима. — Продаєш себе, як повія, а я винна, що тобі не заплатили?! Сьогодні ж про все розповім Ірині й тебе звільнять.

Мар’яна крокує до дверей, а потім зупиняється і добиває:

— Щоб за п’ять хвилин духу твого тут не було. І ганчірки готельні зніми.

Тільки коли вона виходить, я нарешті розумію, що Вадим просто скористався мною. Пограв, як у бажану іграшку, і викинув, коли набридла. Занадто швидко набридла!

Я ще раз оглядаю номер, зазираю в усі ящики, але очікувано нічого не знаходжу. І вже в коридорі мене накриває панікою та усвідомленням, що мені нема куди повертатися. Ця ніч із Вадимом була найкращим, що зі мною трапилося, але водночас я дуже сподівалася, що буду корисна йому ще кілька днів і він заплатить. Заплатить, як і обіцяв. Ту суму, що показував. Але її нема. Ніде нема, я перевіряла! У жодній тумбочці.

Я знову віч-на-віч зі своїми проблемами. Знову нікому не потрібна й не має жодної живої душі для співчуття. Але найжахливіше, що крім як додому до Слави мені повертатися нікуди. А якщо він дізнається, що я тут робила, то без ганьби не обійтися.

Вниз спускаюся, як на шибеницю. Іду на тремтячих ногах випрошувати в Мар’яни помилування. Вона єдина, хто може не допустити розповзання чуток. Але, чорт, як складно з нею по-людськи розмовляти, особливо коли вона дивиться на мене, як на бруд на своїх черевиках.

Набравшись сміливості, заходжу до холу, де, на щастя, нікого немає. Відразу йду до Мар’яни, яка вже дивиться на мене в очікуванні. Здогадується, мабуть, що я збираюся її про щось просити.

— Мар’ян… Ми можемо залишити те, що сталося, між нами?

Вона хмикає, посміхається, насміхається з мене. Ще б пак! Я опинилася в такому ганебному становищі.

— А що мені за це буде?

— Грошей у мене немає, тож… не знаю.