Читати книгу - "Фріда"

Сьогодні був короткий день. Уранці відбулися урочисті партійні збори, присвячені річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Я був трохи розчарований: це, можна сказать, головне свято для нашого народу, а тут воно пройшло якось мляво, тихо, закрито, я б навіть сказав, якось сором`язливо. Ну, прочитав голова міського комітету партії доповідь, ну поаплодували йому, на тому все й скінчилося. Ніякої демонстрації на сьоме число, жодних транспарантів і ніяких повітряних кульок! Що це за свято?!

Підхожу до політрука, кажу: «Іване Савичу! Як же так? А як же політика партії?» А він мені на те: «Запам'ятай, синок: ти у Бердичеві. А тут різких рухів робити не рекомендується. Ось така політика партії».

Прийшов я додому і замислився: що він хотів сказати цими словами?

Завтра вихідний. Хочу піти порибалити. Щось затужив я за домівкою. У нас о цій порі уже два місяці, як сніг лежить, а тут стоїть золота осінь, аж бринить. Буває, вийдеш порибалити на Об — і чого тільки не вловиш! Наш народ у Сибіру на дичині, рибі, лісових ягодах і грибах виживає, а тут природа інакша. Взагалі, я ще перед війною, коли вчився у Москві, та за час війни відвик від дому, а тепер ось знову доводиться пристосовуватися. Риболовля на Гнилоп'яті нікуди не годиться, це не Об. Але кращого місця для відпочинку немає. Та й комарів тут менше, аніж у нас у тайзі. Я вже потроху починаю обживатися. І дещо тут уже починає мені подобатися.

Як сядеш на Гнилоп'яті, закинеш вудочку, роззирнешся, і перед тобою розкинеться в усій красі українська природа!.. М'яка, трохи недбала, але співуча і якась… політично неграмотна, чисто, як Анька. От усе в неї є — і краса, і голос, і розум — а скористатися вона тим не може, а точніше, не хоче. Сьогодні приходила до мене, і я їй подарував бюст Леніна, а вона на те своєї: «А на чорта-дідька він мені здався!» Кажу: «Анно, це ж вождь пролетаріату!» А вона: «То й шо?»

Я вирішив провести для неї політінформацію. Розказав про життя Володимира Ілліча і Йосифа Віссаріоновича. Вона довго слухала, а потім і каже: «Давайте я вам, Хведоре Івановичу, лучче галіхве постіраю!» Така смішна!

18 листопада 1946 року, м. Бердичів.

Дивне містечко це Бердичів. Забобони ще не викорінені повністю.

Почну по порядку. 7 листопада я зібрав весь двір на святкування річниці Великої жовтневої соціалістичної революції. Раніше я зауважив такий звичай у домі, де живу: коли яке свято, Всі мешканці збираються у дворі за великим столом — приносять у кого що є і святкують, співають, веселяться. Так було у вересні, на єврейський новий рік. От і я вирішив так зробити: накрив стіл чим було і запросив сусідів. Прийшли всі, однак ніхто нічого не приніс. Чемно поїли, подякували і розійшлися. Як на поминках. Тільки Костя Шухер спитав: «А шо воно за празнік сіводня?»

А сьогодні за церковним календарем — Михайла. Льонька-одноногий і його жінка Катря зібрали всіх. Я подивився в календар: яка червона дата? Ніякої. Може, чийсь день народження? Та ні, кажуть, Михайла сьогодні. «А до чого це?» — питаю. «Та син наш Михайло, — кажуть. — На Донбасі тепер. А ми як святкували, так і святкуємо цей день».

Вийшли всі. Принесли хто що міг. Накривала на стіл тітка Катря — два графинчики каламутної самогонки, варена картопля зі смаженою цибулькою. Пані Ірена зробила свої фірмові голубці з тертою бульбою, тобто картоплею і шкварками. Берта Соломонівна зробила «меєр-цимес» — така солодка морква з ізюмом. Мойсей Давидович узагалі розщедрився, виніс тараньку, мовляв, це йому клієнт натурою заплатив. А на десерт тітка Катря винесла «півників» — льодяники на паличці. Вона їх сама варить і на базарі продає.

Я подивився на те і виніс банку тушонки посидів-посидів, подивувався та й пішов собі додому. Оце дивлюсь у вікно і ніяк не можу збагнути: чому всі веселяться, як на весіллі? Одягнені по-зимовому, бо надворі вже холодно. Але, здається, всім аж спекотно.

Тітка Катря метушиться навколо столу, дядько Льонька розливає по краплині самогон у різнокаліберні гранчаки, Берта Соломонівна тримає на руках Галю (а вона худа-худюща) і намагається нагодувати її манною кашею (Вона щодня її нею годує, беручи на базарі двісті грамів молока, але Галя все одно «худюща, як глиста», як каже Анька). Мойсей Давидович провадить якусь тиху дискусію з паном Збігнєвом, пані Ірена чукикає на колінах Льову, сина дяді Мусі, і водночас розмовляє з його жінкою, мамою Льови Бебою.

Ось і Анька заспівала «жалібну» пісню:

Коло милого крилечка

Жовта роза розцвіла.