Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

А наступного дня, десь так, Стів прийшов плакатися до мене. Все було просто чудово,— мовила жінка, яка влила гербіцид у горло своїй суперниці,— і після того ми часто з ним бачилися, він постійно приходив до мене. Шось між нами було, я це відчувала.

— Його я ніколи сильно не накачувала,— сказала Дженіс, неначе це було справжнім доказом її кохання.— Ті’ки трішки, шоб він нікуди не ходив, шоб я була йому потрібна. Я дуже добре коло нього ходила. Одного разу він спав у мене на канапі, і я уві сні витирала йому обличчя,— мовила вона, і знову Страйк пригадав поцілунок, який вона подарувала мертвому Джонні Марксові.

— Але часом,— мовила Дженіс гірко,— чоловіки бачили в мені ті’ки матусю, а не жінку. Я бачила, шо Стів добре до мене ставиться, але подумала, шо він не дивиться на мене як на жінку, бо я медсестра, та й Кев постійно тягається за мною. Одного вечора прийшов Стів, а Кев улаштував істерику, і Стів сказав: краще він піде, шоб я подбала про Кева... і я зрозуміла, шо він не захоче мене з дитиною. І я подумала, шо слід позбутися Кева.

Вона сказала це таким тоном, наче говорить про сміття, яке треба винести.

— Але треба діяти дуже обережно, коли йдеться про твою власну дитину,— мовила Дженіс.— Не можна поспішати. Не міг же він раптово померти, хоча ше вчора був здоровісінький. Я почала експериментувати з різними речовинами, думала: може, хай це буде передозування сіллю, мовляв, він сам наковтався на спір абошо. Я почала додавати йому в їжу то те, то се. Шоб він жалівся вчителям, шо в нього болить живіт, а я б така: «Та це в нього запалення хитрості»...

— А потім Марго оглянула його,— мовив Страйк.

— А потім,— повільно підхопила Дженіс, кивнувши,— ця бундючна сука завела його в кабінет на огляд. І я зрозуміла, шо вона шось запідозрила. Вона потім запитала у мене, які напої я йому даю, бо малий виродок сказав їй, шо мама дає йому «особливі напої»...

— Не минуло й тижня,— мовила Дженіс, крутячи на пальці стару обручку,— як я довідалася, що Стів пішов до неї перевірити здоров’я, замість звернутися до мене. І не встигла я моргнути оком, як Марго на кухоньці, біля чайника, вже розпитує мене про смерть Джоанни, а Дороті та Глорія слухають. Я кажу: «Та звідки в біса мені знати, шо там трапилося?» — але я занепокоїлася. Подумала: шо саме розповів їй Стів? Може, сказав, шо в її смерті було шось дивне? Може, хтось бачив біля її будинку медсестру?

Я почала хвилюватися. Надіслала Марго цукерки, накачані фенобарбіталом. Айрін казала мені, шо Марго отримувала листи з погрозами, і не дивно — вона в усе пхала свого носа... Я подумала, всі вирішать, цукерки надіслав той, хто їй погрожував...

Але вона їх так і не з’їла. У мене на очах викинула їх у сміття, але я чула, шо потім вона їх дістала і зберегла. Ось коли я все зрозуміла. Я подумала: вона віддасть їх на аналіз...

— І тоді ви нарешті погодилися піти на побачення з тупуватим Ларрі? — запитав Страйк.

— Це хто сказав, шо він був тупуватий? — спалахнула Дженіс.

— Айрін,— відповів Страйк.— Вам потрібен був доступ до цементу, правильно? Я так розумію, ви не хотіли його купувати.

І як ви вчинили: попросили Ларрі трохи взяти й нікому про це не казати ?

Вона просто дивилася на нього своїми круглими синіми очима, які ні в кого, хто не чув цієї розмови, не викликали б недовіри.

— Що підказало вам ідею з цементом? — поцікавився Страйк.— Чутки про тіло у фундаменті?

— Ага,— нарешті відповіла Дженіс.— Здавалося, це гарний спосіб, шоб тіло не смерділо. Мені треба було, щоб вона зникла. Вона занадто близько до мене підібралася: оглядала Кева, і розпитувала мене про Джоанну, і зберегла оті цукерки. Я хтіла, щоб усі подумали, шо на неї напав Ессекський Різник або той, хто надсилав їй листи з погрозами.

— Скільки разів ви бували в Аторнів, перш ніж убили Марго?

— Кілька.

— Бо їм потрібна була медсестра? Чи була й інша причина?

Запала найдовша пауза, протягом якої сонце встигло визирнути з-за хмари, і скляна карета Попелюшки ненадовго спалахнула, мов біле полум’я, а потім знову перетворилася на дешеву цяцьку, якою, власне, і була.

— Я подумувала їх убити,— повільно заговорила Дженіс.— Як по правді, не знаю нашо. Просто відтоді, як я з ними познайомилася... вони були дивні, й ніхто до них не ходив. Родичі навідували їх раз на десять років. Я з ними познайомилася ще в січні, з тими родичами, коли треба було прибрати у квартирі, шоб отой сусіда з нижнього поверху не подав до суду... вони пробули годинку й зіпхнули всю роботу на «Клер»... Так, я думала, шо одного дня вб’ю Аторнів,— сказала вона, стенувши плечима.— Саме тому і продовжувала до них навідуватися. Мені подобалася ідея, шо ціла родина помре разом, і хтілося дочекатися, поки люди про це здогадаються, і тоді це, можливо, потрапить у новини, і місцеві почнуть пліткувати, а я одна знатиму, шо сталося...

Я трохи з ними експериментувала. Казала, шо колю їм вітаміни. Спеціальне лікування. А ше я затискала їм уві сні носи. Коли вони були без тями, піднімала їм повіки й зазирала в очі. Медсестри ніколи не колють анестетики, знаєте, але лікар Бреннер давав мені які завгодно, а Аторни дозволяли робити з ними різні речі, навіть Ґіерм. Він дуже любив, коли я приходила. Цілі дні сидів на бензедрині, а потім ше брав у мене седативні. Справжній наркоша. Я йому казала: