Читати книгу - "Воно"

хвильку заплющує очі, думаючи, що ніколи в житті не відчував такої теплої, сильної хвилі полегшення, навіть коли літак компанії «Тихоокеанських Південно-західних Авіаліній», що вирушав із Лос-Анджелеса в Сан-Франциско, заковзав по злітній смузі та виїхав на узбіччя. Ніхто не поранився, навіть не забився. З поличок упало кілька валіз, та й годі. Він стрибнув на жовту аварійну ковзанку та допоміг одній жінці вибратися з літака. Та жінка підвернула ногу, перечепившись через невеликий горбик, що ховався між трави. Вона сміялася та повторювала: «Повірити не можу — я не померла, повірити не можу, просто не можу повірити». Тож Річі, який однією рукою тягнув жінку, а іншою махав пожежникам, які навіжено припрошували пасажирів спускатися з літака, сказав: «Гаразд, ти мертва, ти мертва, так краще?». І вони обоє зареготали, наче несповна розуму. То був сміх від полегшення… але цього разу відчуття було набагато сильніше.

— Про що це ви? — питає Едді, переводячи погляд із Річі на Майка.

Річі також дивиться на Майка, але той хитає головою:

— Твоя черга, Річі. Я вже все розповів, що хотів.

— Ви, мабуть, не знаєте чи не пам'ятаєте, бо тоді вже всі пішли, — каже друзям Річі. — Ми з Мікі виявилися двома останніми гіндіянцями в курильні.

— Курильня, — задумливо каже Білл, і його погляд губиться в незвіданій далині.

— Той пекучий біль в очах, — каже Річі, — який виник під контактними лінзами. Я його вперше відчув, коли Майк подзвонив мені в Каліфорнію. Я тоді не розумів, що воно таке, але зараз збагнув. То був дим. Дим двадцятисемирічної давнини, — пояснює він і звертається до Майка: — Кажеш, психологічний? Психосоматичний? Щось на підсвідомому рівні?

— Я б не сказав, — так само тихо відповідає Майк. — А сказав би, що твої відчуття були такими ж справжніми, як і ці кульки, чи голова, яку я побачив у холодильнику, чи труп Тоні Трекера, на який натрапив Едді. Розкажи їм, Річі.

І Річі каже:

— То сталося за чотири чи п'ять днів після того, як Майк приніс у Пустовище батьків альбом. Гадаю, тільки перевалило за середину липня. Хатка-клуб була готова. Але… курильня, то була твоя ідея, Скирте. Ти її вичитав у одній зі своїх книг.

Бен посміхається та киває.

Річі думає: «Того дня було хмарно. Вітер не дув. У небі гримів грім. Як того дня, коли ми, через місяць чи трохи пізніше, стояли колом біля потічка, а Стен порізав нам руки осколком пляшки від „Коли“. Повітря в ямі не рухалося, ніби чекало, що щось має статися, але потім Білл пояснив, що саме тому все так швидко скінчилося, бо протягу не було».

Сімнадцятого липня. Так, саме так, у той день вони й влаштували курильню. Сімнадцятого липня 1958 року, через місяць після того, як почалися літні канікули, а в Пустовищі вперше зібрався осередок Клубу Невдах — Білл, Едді та Бен. «Дайте-но мені прогноз на той день двадцятисемирічної давнини, — думає Річі, — і я розповім вам про погоду, навіть не зазираючи в те введення. Можу навіть зачитати Голосом Річі Тозіера, Неймовірного Телепата: Спекотно, волого, висока ймовірність грози. І стережіться видінь, коли спускатиметеся в курильню…»

Це сталося за два дні після того, як знайшли тіло Джиммі Каллума, і за день, як містер Нелл знову прийшов у Пустовище та всівся прямо на хатці-клубі, навіть не здогадуючись, що вона там є. Вони зробили собі гарний дах, а Бен власноруч виклав його дерном. На їхню схованку можна було натрапити, тільки якщо стати рачки та почати обмацувати землю. Як і запруда, Бенова хатка-клуб була надзвичайно вдалою витівкою, і того разу містер Нелл ні про що не здогадався.

Він офіційно, проте обережно допитав їх, занотовуючи відповіді у чорному блокноті, але вони розказали йому небагато, принаймні, про Джиммі Каллума, тож містер Нелл пішов геть, черговий раз нагадавши їм, щоб вони не гралися самі у Пустовищі… ніколи. Річі здогадувався, що містер Нелл просто наказав би їм забиратися з Пустовища, аби в Деррійському поліцейському департаменті вважали, що малий Каллум (чи інші діти) загинув саме в Пустовищі. Але таких здогадок не було, бо трупи часто попадали в каналізації та дренажні системи.

Містер Нелл приходив шістнадцятого липня, тоді було також спекотно та волого, але світило сонце. Сімнадцятого числа небо захмарилося.

— Ти збираєшся розповідати свою історію, Річі? — питає Бев. Вона легко посміхалася, її губи були ніжно-рожевого кольору, а очі горіли.