Читати книгу - "Пан Ніхто"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не думаю, щоб такі дрібниці могли вплинути на вас, — бурмочу я.
— Ні, звичайно. Ви знаєте, що я не така вразлива, як ваша Розмарі, бо не така худюща, як вона, але все ж факт залишався фактом: ми були прикуті і приречені на повну бездіяльність, поки ви там, у Лозанні…
— Ми там, у Лозанні, були ще більш прикуті, — нагадую я. — Так прикуті, що вже збиралися на той світ.
— Авжеж. І я вас врятувала. Причому не чула, щоб хтось за це сказав мені «мерсі»…
— Якщо я й не сказав, то тільки тому, що словами неможливо передати моїх почуттів, дорога…
— Так, так, я добре знаю, що ви любите пустослів'я… Але повернімося до головного. Якраз у момент найбільшого відчаю в хол увірвався мій Макс, просто через терасу, несподівано розбивши двері. Я знала, що Макс, якого ми так непристойно покинули в Женеві, рано чи пізно піде шукати мене, тому залишила для нього у квартирі записку, що я в Бентона. Не знаю, чи треба описувати вам побоїще, тим більше, що я сама, будучи зв'язана, могла спостерігати його лише частково; зате я мала щастя добре бачити фінал, коли ці два ліліпути з їхніми японськими прийомами були скручені як мокрі ганчірки й кинуті в куток, а потім відповідно прив'язані замість нас у кріслах, так що у них залишалося досить часу, аби переварити те, що сталось. Після того Брунер узявся випитувати у вашої Розмарі відомості про віллу і, можливо, зробив би її калікою на все життя, якби я не сказала йому: «Спокійніше, Макс, все ж таки це дама. Дай їй можливість самій назвати адресу. Кінець кінцем вона розумна жінка». Отже, Розмарі назвала адресу й наполягала, щоб їхати разом, тому я знову мусила взяти слово, — хоч ви дуже добре знаєте, мій хлопчику, що я не з балакучих, — взяти слово і пояснити вашій приятельці, що життя, на яке ми приречені, — не що інше, як змагання з бігу, кожен тут бігає на свій страх і ризик своїми власними ногами, а якщо вона хоче обов'язково бути присутньою на святі, то нехай сідає у свою червону шкаралупу і поганяє. Це був справді благородний жест з мого боку, за який мені також ніхто не сказав «мерсі» і який мені коштував дрібнички в дев'ять колосальних діамантів, але коли вже тобі судилося зробити дурницю, то мусиш розплачуватись за неї. У той момент зі мною був мій Макс, і я не сумнівалася, що Макс не дозволить нікому поглумитися з моїх інтересів; я не могла передбачити, що через деякий час якийсь мізерний пігмей на ім'я Тім чи Том розрядить обойму в груди Брунера, а саме так сталося, і я змушена була закінчувати операцію оцими двома голими руками…
— А може, і з пістолетом? — запитую я.
Вона кидає на мене гострий погляд, і її чудові сині очі раптом сіріють:
— Чи не зустрічав ти Розмарі?
— Розмарі? Де я міг її зустріти?
— Я собі подумала, бо справді мала пістолет. Але вже було пізно. Та й Брунера уже не стало.
— Не бачу, щоб ти була в траурі, дорога. А чорне пасувало б тобі. Ти виглядала б стрункішою.
— Пора б уже зрозуміти нарешті, мій хлопчику, що я не роблю ставки на непотрібну стрункість, як твоя Розмарі. Якраз навпаки. На цьому світі ще не перевелися чоловіки з нормальними смаками.
— Значить, ти упустила діаманти… — підсумовую. — Я доклав стільки праці, щоб вони дісталися тобі, а ти під кінець випустила їх.
— Я б не випустила їх, якби ми в той день, перш ніж виїхати з Лозанни, підскочили до вілли Віолетти. Якби тільки я знала про віллу Віолетти… Але ти-то знав і мав ключ у кишені, проте не завів мене туди.
— А знаєш, що б тоді було? Ми з тобою й досі лежали б у тому бункері і ніхто не прийшов би нам відчинити, бо, крім мене, ніхто не знав про тайник. І коли я кажу «лежали б», то ти, напевне, розумієш, що йдеться не про любовні обійми, а про інше, гидке й холодне, — про смерть.
— Дійсно… Та гадюка вже підстерегла… Просто я не подумала.
— Гадаю все-таки, що ти хоч порилася у валізках, дорога. Там було чимало речей…
— Чого в них ритись? Я забрала так, як вони були, і замкнула у банківському сейфі на своє ім'я. І все-таки це не діаманти. Але й я не жадібна. Коли маєш розум, можна обійтися і без діамантів. Вони потрібні таким легковажним персонам, як твоя Розмарі. Аби промотати їх з кимось таким, як ти, котрий теж не знає ціни грошам. Що стосується мене, то я маю інші плани…
— По торговій лінії… — здогадуюсь я. — Фрау Пулфер…
— Не плутай мене з фрау Пулфер, мій хлопчику. Я не займаюся дрібницями.
— Зрозумів: ти відкриєш готель, — знову висловлюю я здогад.
— Готелі — справа непогана, — киває дама. — Але від них повільна віддача. Я відкрию шикарний ресторан десь у шикарному місці…
— І візьмеш мене з собою…
— Ніколи в світі, — заперечує Флора.
— Чому ж? Посада домашнього собаки вакантна.
— Так, проте я не маю звички тримати домашню змію. У тебе важкий характер, мій хлопчику. Вже не кажу про те, що ти полюбляєш подвійну гру, але ти ще й любиш командувати…
— Я розраховував на більшу симпатію, — сумно бурмочу я.
— А втім, я б тебе взяла… — зауважує Флора. — Якби ти не був замішаний у тих небезпечних справах, політичних. А раз ти замішаний, то вплутаєш і мене. Ні, П'єре! Я люблю гроші, однак не зневажаю і спокою.
— Ясно, тобі потрібен чоловік.
— Коли він мені буде потрібен, я його легко знайду. Незважаючи на те, що у мене зріст і кілограми не такі, як у твого американського феномена. Хоча чоловіки з нормальними смаками стали рідкістю,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ніхто», після закриття браузера.