Читати книгу - "Битва королів"

Дорогою Оша тихенько гукала крізь розвіяний дим, але ніхто не озивався. Дорогою трапився собака, що обгризав труп, але, занюхавши деривовків, він миттю втік; решту ж псів забили просто на псарні. Коло одних мерців упадали круки з гайворонника, а коло інших — ворони зі зруйнованої вежі. Бран упізнав Рябого Тима навіть після того, як хтось йому сокирою приклався до обличчя. Якийсь обгорілий труп сидів під спопелілим материним септом, виставивши перед собою руки та стиснувши кулаки, наче готовий відбиватися від будь-кого, хто до нього наблизиться.

— Боги милостиві,— стиха вигукнула розлючена Оша,— Чужі б узяли тих, хто це зробив!

— Це зробив Теон,— сердито сказав Бран.

— Ні. Поглянь,— вона вказала списом на той кінець двору.— Он один з його залізних. І он. А он Грейджоїв румак, бачиш? Вороний, весь прошитий стрілами,— і вона, хмурячись, рушила поміж мертвих.— Ось Чорний Лорен...— Лорена так порубали, що його борода тепер здавалася рудою,— Чимало він з собою людей забрав,— зронила Оша й ногою перевернула інше тіло.— Ось герб. Чоловічок, весь червоний.

— Облуплений чоловік Страхфорту,— сказав Бран.

Літо, загарчавши, метнувся геть.

— Богопраліс! — Міра Рід кинулася за деривовком, піднявши щит і остень. Інші побігли за нею, пробиваючись крізь дим і завали каміння. Попід деревами повітря було солодшим. Вигоріло декілька сосон на узліссі, але в гущавині волога земля й зелень лісу подолали полум’я.

— У живому лісі є сила,— мовив Джоджен Рід, так наче прочитав Бранові думки,— і сила ця не слабша за вогонь.

На березі чорного ставка, у прихистку серцедерева, долілиць лежав у болоті мейстер Лувін. Серед вологого листя, де він повз, тягнувся кривавий слід. Над мейстром застиг Літо, і Бран спершу подумав, що Лувін мертвий, та коли Міра торкнулася його шиї, мейстер застогнав.

— Годор? — жалібно спитав Годор.— Годор?

Вони обережно перевернули Лувіна на спину. Він весь був сірий: сірі очі й сиве волосся, та й мантія колись була сірою, тільки зараз потемніла від крові.

— Бране! — тихо зронив він, побачивши хлопця, який сидів у Годора за спиною.— І Рикон! — він усміхнувся.— Боги милостиві. Я так і знав...

— Знали? — невпевнено перепитав Бран.

— Ноги, я ж бачив... одяг пасував. Але м’язи на ногах... бідолашний хлопчина...— мейстер закашлявся, і з горла хляпнула кров.— Ви зникли... в лісі... як вам це вдалося?

— Ми не ходили в ліс,— пояснив Бран.— Ну, тобто дійшли до узлісся, а тоді повернулися. Вовків я послав, щоб вони лишили слід, а ми заховались у батьковій могилі.

— У крипті,— хихикнув мейстер, і на губах проступила кривава піна. Коли він спробував ворухнутися, то від болю аж подих затамував.

Бранові на очі накотилися сльози. Коли поранять людину, її несуть до мейстра, та що вдієш, коли поранений мейстер?

— Треба зробити ноші, щоб його нести,— сказала Оша.

— Немає сенсу,— озвався Лувін.— Я помираю, жінко.

— Ні, ви не можете,— сердито крикнув Рикон.— Не можете!

Кошлай поряд з ним ощирив зуби й загарчав.

— Тихше, дитинко,— усміхнувся мейстер,— я набагато старший за тебе. І можу... померти, коли схочу.

— Годоре, вниз,— скомандував Бран. Годор опустився поряд з мейстром навколішки.

— Слухай,— звернувся Лувін до Оші,— королевичі... Робові спадкоємці. Їм не можна... не можна разом... чуєш?

— Ага,— дикунка зіперлася на списа.— Нарізно безпечніше. Та куди їх доправити? Я думала, може, до тих Сервинів...

Мейстер Лувін похитав головою, хоча ясно видно було, яких зусиль йому це коштувало.

— Сервинів малий загинув. Сер Родрик, Леобальд Толгарт, леді Горнвуд... усі зарубані. Пущанський Насип упав, і Кейлінський Рів, і скоро впаде Торенів Квадрат. На Скелястому узбережжі залізні. А на сході — Болтонів Байстрюк.

— Тоді куди? — запитала Оша.

— Біла Гавань... до Амберів... не знаю... війна всюди... сусіди воюють між собою, а зима на підході... яке безглуздя, яке чорне божевілля!..— мейстер Лувін, потягнувшись, ухопив Брана за руку, розпачливо стиснув.— Ти маєш бути сильний. Сильний.

— Я буду,— пообіцяв Бран, хоч це буде важко. Убитий сер Родрик, і мейстер Лувін — усі, усі...

— Добре,— сказав мейстер,— Гарний хлопчик. Батьків... батьків син, Бране. А тепер ідіть.

Оша глянула на богопраліс, на червоний лик, вирізьблений на білому стовбурі.

— Лишивши вас богам?

— Будь ласка...— ковтнув мейстер,— ковток води і... і зроби мені останню послугу... якщо твоя ласка...

— Ага,— вона обернулася до Міри.— Забери хлопців.

Джоджен з Мірою взяли за руки Рикона й повели геть. За ними попрямував Годор. Вони пробиралися між дерев, і низькі гілки хльостали Брана по обличчю, а листя стирало сльози. За кілька хвилин Оша приєдналася до них у дворі. Про мейстра Лувіна вона не сказала ні слова.

— Годор лишається з Браном, він — його ноги,— коротко кинула дикунка.— А Рикона я візьму з собою.

— Ми підемо з Браном,— сказав Джоджен Рід.

— Я так і думала, що ви схочете,— мовила Оша.— Мабуть, вийду крізь Східну браму, тоді якийсь час рухатимуся королівським гостинцем.

— Ну, ми вийдемо з Мисливської брами,— сказала Міра.

— Годор,— підтвердив Годор.

Спершу зупинилися біля кухні. Оша розшукала кілька обгорілих хлібин, які, проте, ще можна було назвати їстівними, і навіть холодну смажену птицю, яку розділила навпіл. Міра відкопала горщик меду й великий мішок яблук. Надворі вони попрощалися. Рикон, схлипуючи, чіплявся Годору за ногу, поки Оша не ляснула його ратищем списа. Тоді він слухняно пішов за нею. За ними побіг Кошлай. Останнє, що бачив Бран,— це деривовчий хвіст, який зник за зруйнованою вежею.

Залізні звідні ґрати, які захищали Мисливську браму, так покрутилися від жару, що більш як на фут на піднімалися. Довелося одне по одному протискуватися під гостряками.

— Ми підемо до вашого лорда-батька? — запитав Бран, перетинаючи підйомний міст між мурами.— У Сторожу Сіроводдя?

Міра очікувально глянула на брата.

— Нам дорога на північ,— оголосив Джоджен.

Край вовчого лісу Бран у своєму кошику обернувся, щоб кинути останній погляд на замок, у якому прожив усе своє життя. У сіре небо й досі здіймалися цівки диму, але такі цівки