Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Він обернувся — і Збруя відстала від тіла. Додолу повалився нагрудник, за ним сповзли нагомілковики. З-під лат показалася пожмакана синя форма. Лицар вивільнив ноги зі схожих на чоботи сабатонів і подався геть, залишивши Зброю та Збрую — два найдорожчі скарби, якими може володіти людина — валятися долі, наче непотріб.

Решта стали брати з нього приклад. Сотні чоловіків і жінок вганяли Сколкозбройці в пустище, а тоді позбувалися Збруї. Звуки металу, що падав на камінь, розляглися наче дріб дощу, а відтак — наче гуркіт грому.

Князь несподівано виявив, що мчить уперед. Ворітця позад нього відчинилися, і кілька найдопитливіших солдатів полишили цитадель. Він підбіг до мечів. Ті випиналися з каменю, наче блискучі срібні деревця — ліс із клинків. Вони сяяли по-особливому м’яко — Далінарове власне Оружжя ніколи так не поводилось, — але щойно той влетів у їхню гущу, як це світло почало тьмяніти.

Якесь моторошне передчуття охопило його — неминучої трагедії, болю та зради. Зупинившись, він хапнув повітря та притис руку до грудей. Що відбувалося? Звідки взялося це жахливе враження, ці крики, що — він готовий був заприсягтися — замалим не лунали у вухах?

Променисті. Вони йшли геть, поки´давши Зброю. Тепер кожен із них виглядав неповторно й крокував сам собою, не зливаючись із натовпом. Далінар кинувся їм навздогін, спотикаючись об полишені нагрудники й пластини обладунків. Зрештою він проминув усі ці завали й гукнув:

— Заждіть!

Ніхто з них навіть не озирнувся.

Аж ген удалині князь побачив, що на повернення Променистих чекали й інші — натовп не захищених Сколкозбруєю солдатів. Хто вони такі й чому не підходили? Далінар порівнявся з лицарями — вони простували не надто швидко — й ухопив одного з них за руку. Той обернувся. Він мав смагляву шкіру й темне волосся алетійця, а очі були блідо-блакитні. Такі бліді, що очні райдужки здавалися ледь не білими.

— Прошу, — заблагав Далінар, — поясніть, чому ви це робите.

Колишній Сколкозбройний висмикнув руку й продовжив свій шлях. Князь вилаявся та вскочив у саму гущу Променистих. Ті були всіх рас і національностей, із темною шкірою та зі світлою, траплялися білі брови тайленів та епідермальні брижі селаїв. Дивлячись прямо перед собою та не перемовляючись і словом, вони йшли неспішним, але рішучим кроком.

— То хтось пояснить мені, що тут відбувається? — гарикнув Далінар. — Це ж бо і є день Ренегатства, чи не так? Коли ви зрадили людство. Але чому ви пішли на це?

Жоден не обізвався до нього. Наче його й не існувало.

У народі подейкували про зраду, яка сталася того дня, коли Променисті повернулися спиною до своїх союзників — людей. Але проти кого ж вони билися та чому перестали?

«Розвідник згадував про два лицарські ордени, — подумалося Далінару. — Але ж усього їх було десять. Що стало з іншими вісьмома?»

Князь упав на коліна серед моря мовчазних одинаків:

— Благаю. Мені треба знати.

А неподалік декотрі з солдатів фортечного гарнізону дісталися до Сколкозбройців і тепер, замість помчати навздогін Променистим, взялись обережно витягувати мечі. З цитаделі вискочили кілька офіцерів і загукали, щоб ті не чіпали Зброї. Але за мить їх накрило потоком людей, які валом повалили крізь бічні ворота, наввипередки кидаючись до Оружжя.

— Вони — перші, — пролунав чийсь голос.

Далінар підвів очі й побачив, що біля нього зупинився один із лицарів. Той самий чоловік, що скидався на алетійця. Він озирався через плече на юрбу, яка збиралася довкола мечів. Там уже зчинялися сварки: кожен квапився й собі урвати Сколкозбройця, допоки їх усі не розхапали.

— Вони — перші, — повторив Променистий, повернувшись до князя. Той упізнав цей низький голос. Саме ним промовляли до нього в кожному видінні. — Вони були першими, а також останніми.

— Це день Ренегатства? — запитав Далінар.

— Ці події ввійдуть в історію, — відказав лицар. — Як синонім безчестя. Для того, що сталося тут, придумають чимало назв.

— Але чому? — допитувався князь. — Прошу, поясни. Що спонукало їх зректися обов’язку?

Лицар, здавалося, вивчав його.

— Я вже казав тобі, що мало чим можу допомогти. Грядуть Ніч скорбот, Справжня Руйнація. І Вічновій.

— То відповідай же на мої запитання! — крикнув Далінар.

— Прочитай книгу. Об’єднай їх.

— Книгу? «Шлях королів»?

Співрозмовник розвернувся й відійшов від нього, приєднавшись до решти Променистих, які перетинали кам’яну рівнину, прямуючи не знати куди.

Далінар озирнувся на юрбу солдатів, які мчали по Сколкозбройці. Багато хто вже розжився трофеєм. Але мечів на всіх не вистачало, і декотрі щасливчики взялися розмахувати лезами, відганяючи тих, хто підбирався надто близько. Просто на його очах двійко солдатів зі спини напали на офіцера з Оружжям, що пробував криком зарадити справі.

А внутрішнє сяйво Зброї повністю щезло.

Після вбивства того офіцера знахабніли й інші заздрісники. Спалахували все нові сутички: ті, котрі запізнилися, кидалися на тих, хто таки встиг захопити Сколкозбройця, сподіваючись привласнити його. З’явилися вигорілі очниці. Крики, ґвалт, смерть. Далінар не відводив погляду, доки не виявив, що сидить у власній вітальні, прив’язаний до крісла. Адолін із Ренаріном сиділи поряд, стривожено спостерігаючи за ним.

Далінар закліпав очима, дослухаючись до великобуряного дощу, що барабанив по крівлі.

— Я повернувся, — сказав він синам. — Тож можете заспокоїтись.

Старший допоміг йому розв’язати мотузки, а молодший підхопився принести батькові келих помаранчевого вина.

Щойно Далінар звільнився, як Адолін відійшов, очікувально схрестивши руки на грудях. Повернувся блідий Ренарін. Здавалося, він саме переживав черговий напад своєї хвороби — і справді, його ноги тремтіли. Віддавши батькові келих, юнак одразу ж опустився в крісло й підпер голову руками.

Далінар відпив маленький ковток солодкуватого вина. Він і раніше бачив у видіннях війну. А також смерть, чудовиськ, великопанцирників і нічні жахіття. Та все ж чомусь саме ця конкретна галюцинація стривожила його більше, ніж будь-яка інша. Піднісши келиха до вуст, щоб удруге прикластися до нього, князь виявив, що тремтить і його власна рука.

Адолін усе ще не зводив із нього очей.

— Що, чимало зі мною клопоту? — запитав Далінар.

— Дурниці, які ти верзеш, коли мариш, і справді лякають, батьку, — зізнався Ренарін. — Якась маячня, якась містика. Таке враження, що в тебе «зносить дах», немов у дерев’яної хатини в бурю.

— А ще ти сіпаєшся, — додав