Читати книгу - "Магія без пам'яті, Мiла Морес"

Наступні дні були однотипними. Несамовиті ранкові збори, їжа на ходу, три чи чотири пари на день, по одній-дві з містером Нотрилом. Вже вся група вважає його найкращим викладачем. Усі чекають на його появу з нетерпінням. Ну не прям всі… переважно дівчата.

Мене намагалися розпитувати про начальника, але я відмахуюся, жодної конкретики їм не даю. Та й сама не знаю відповіді на їхні запитання. Звідки мені знати, чи має дівчину? Нічого такого в його щоденнику не вказано, але й не розписаний у нього весь день до пізньої ночі. Окрім академії, він має не більше двох зустрічей на день. Що він робить весь інший час, я не знаю, і лізти з розпитуваннями не стану. Вечорами у нього якісь заняття, позначені абревіатурою JLA. Припускаю, що це якийсь вид спорту. Займається через день. Молодець. А інші зустрічі зазвичай названі прізвищами. Теж не уявляю, що саме він із цими людьми робить, але й моя це справа.

Рокс завжди вештається поблизу. То за руку візьме, то на талію руку покладе. Я відбиваюся від нього, а він усе наполегливіший. Щодня перепитує, чи я з ним зустрічатимуся, і коли ми підемо в кіно. Загалом ця дружба (дуже грубо кажучи) мені підходить. Рокс часто рятує мене на заняттях. Підказує щось, дає списати, одного разу роздрукував замість мене задвання. Раніше я б і не подумала, що його турбує навчання. У школі було все по-іншому, а в академії за розум взявся. Вже з друзями своїми менше сидить. Усі перерви проводить поряд зі мною. Щоправда, мене часто кличе до себе викладач. Я вже звикла до його голосу в голові, менше смикаюся, але це все одно трапляється щоразу несподівано.

Найскладніше мені телефонувати викладачеві вечорами, тому що в цей час я сиджу з близнюками. За чотирирічками не так просто встежити. Весь час лізуть туди, куди їм забороняють, малюють де завгодно, рвуть усе, що трапляється під руки. Я вже кілька разів витягала з їхніх рук свої конспекти, навіть клеїла сторінки, бо деякі не вціліли. Не справляюся я одна з ними, а тут ще й Тарі з Конні дуріють. Кричать, одяг з шаф вивалюють, я переміщаю його назад. Загалом, мій звичайний вечір схожий на захід у психіатричній лікарні.

О восьмій годині спливло повідомлення на телефоні, що настав час дзвонити містеру Нотрилу і повідомляти про JLA. У кімнаті так галасливо, що я вийшла в коридор, заткнула вільне вухо пальцем.

- Містере Нотрил, у вас JLA за годину, - заспівала голосно в трубку відразу після того, як викладач відповів, навіть привітатися забула.

- Дякую, Лаурі. Я скасував цю зустріч, і надалі їх не планую, видали все з щоденника.

- Добре, містере Нотрил. Ви більше не займатиметеся? – цікавість розігралася. - А що це взагалі за такий спорт? Я раніше не чула.

- Кхм, - він кашлянув десь поруч із телефонною трубкою, - ні, з JLA я зав'язав.

- Я чула, що спорт не можна різко кидати, інакше будуть проблеми із суглобами та м'язами. Ви впевнені, що можете припинити займатися?

У трубці довгих десять секунд тиша.

- Містере Нотрил?

- Так, Лаурі. Я впевнений. На якийсь час я вирішив із цим зав'язати.

- Я зрозуміла. На цьому все?

- Лаурі, - голос звучить запитально і якось незвично, - у тебе все гаразд?

- Так, містере Нотрил, - ну може трохи запихалася, голосно розмовляю, перекрикую сестер на задньому плані.

- Ти впевнена, що все гаразд?

- Так, містере Нотрил, звичайно, - все одно заглушити те, що відбувається навколо, не вдається.

- Але чому тоді я бачу, як із мого блокнота зникають сторінки?

Секундний ступор.

Я обернулася. Двері в кімнату зачинені. Довелося переміститися, бо дверна ручка не піддалася. На ходу кинула телефон у крісло.

- Тімі! Лімі! Та що ви робите?! Віддайте! - Мій голос пищить. - Ні ні! Не треба, Лімі!

Молодша рве чергову сторінку магічного блокнота, глузливо дивлячись на мене, з його рук не випускає, хоча я вже навалилася на неї всім тілом, тицяю в бік ліктем. Насилу вирвала пошарпану книжечку з дрібних рученят. Захотілося заплакати, коли я глянула на щоденник викладача.

Невже в нього в руках зараз такий самий?

Що ж робити?

Він мене звільнить. Я не впоралася.

Стало настільки прикро, ніби я вмить втратила щось важливе. Вже й очі сповнилися сльозами. Сиджу, схлипую, молодші тріплють за волосся. Вони не чекали від мене такої реакції, розумію. Зазвичай я кричу, б'юся і огризаюся. До сліз мене довести важко. Але й таке трапляється.

- Лаурі... Лаурі, - чую віддалено голос містера Нотрила, здається, він звучить у слухавці. - Лаурі, що трапилося? – а цього разу запитання у моїй голові.

- Так, містере Нотрил, - беру трубку, зрозумівши, що він висить на дроті.

Ох, бляха, що ж я не скинула виклик? Яка ганьба! Він ще й слухав мою бійню з молодшими сестрами. Вже не пам'ятаю, як я там лаялася. Нічого непристойного, але все одно соромно.

- Що там у вас трапилося? - Інтонація не лайлива, швидше спантеличена.

- Невелика сварка, нічого особливого. А сторінки я вклею назад. Так можна? Заклею скотчем, все триматиметься. А може заклинання спробувати? – він мовчить, надто довго мовчить. - Вибачте, містере Нотрил. Я забула блокнот на столі та вийшла з кімнати.