Читати книгу - "Вибрані твори. Том II"

Цезар. Що тебе до такої міри налякало? Що ти зробила? (З берега внизу лунає звук труби). Ага! Це звучить, як відповідь.

Клеопатра (тремтячи, опускається на лаву й затуляє обличчя руками). Я не зрадила тебе, Цезарю, присягаюся в цьому.

Цезар. Я це знаю. Я й не довірявся тобі. (Він одвертається від неї й наміряється вийти, коли Аполлодорій і Британій тягнуть до нього Люція Септімія. За ним іде Руфій. Цезар здригається). Знов убивця Помпея!

Руфій. Місто немов збожеволіло. Вони хочуть зруйнувати палац і прогнати нас просто в море. Ми спіймали цього ренеґата, коли очищали двір від натовпу.

Цезар. Звільніть його! (Вони випускають його руки). Що образило громадян, Люцію Септімію?

Люцій. Чого ж ти міг сподіватися, Цезарю? Потіній був їхнім улюбленцем.

Цезар. Що трапилося з Потінієм? Я відпустив його на волю, тут, півгодини тому. Хіба вони не дали йому пройти?

Люцій. Еге, дали — через арку ґалереї, що шістдесят футів заввишки, зі сталлю в ребрах на три дюйми глибини. Він мертвий, так само як і Помпей. Що ж до вбивства, то ми — ти й я — тепер квити.

Цезар (шокований). Убитий — наш полонений, наш гість! (Докірливо звертається до Руфія). Руфію...

Руфій (виразно — попереджаючи запитання). Той, хто це зробив,— розумний чоловік і твій друг. (Клеопатра стає сміливіша). Але ніхто з нас не приклав до цього руки. Тому даремно хмуришся на мене.

Цезар повертається й дивиться на Клеопатру.

Клеопатра (гостро — встаючи). Він був убитий з наказу цариці Єгипту. Я — не Юлій Цезар, мрійник, який дозволяє всякому рабові ображати його. Руфій сказав, що я вчинила добре; тепер нехай мене судять і інші. (Вона звертається до решти). Цей Потіній хотів, щоб я увійшла з ним у змову — віддати Цезаря Ахіллові й Птоломеєві. Я відмовилася; він прокляв мене й нишком прийшов до Цезаря, щоб звинуватити мене в його ж власній зраді. Я піймала його на цьому, й він образив мене, мене, царицю! Просто у вічі! Цезар не схотів помститися за мене: він привітно говорив з ним і відпустив його на волю. Чи мала я право помститись за себе? Кажи, Люцію.

Люцій. Я не заперечую цього. Але ти дістанеш за це мало подяки від Цезаря.

Клеопатра. Кажи, Аполлодорію: чи була я неправа?

Аполлодорій. Я маю лише одне слово догани, най-

чарівніша. Ти повинна була покликати мене, твого лицаря, і в чесному поєдинкові я б убив наклепника.

Клеопатра (гаряче). Я віддамся на суд навіть твоєму рабові Цезарю. Британію, кажи. Чи була я неправа?

Британій. Де зрада, брехня й двоєдушність залишаються безкарними — там суспільство повинно неминуче стати ареною, повною дикої звірини, що рве одне одного на шматки. Цезар був неправий.

Цезар (зі спокійною гіркотою). Отже, здається, вирок проти мене.

Клеопатра (поривчасто). Послухай мене, Цезарю. Коли знайдеться в Александрії хоч одна людина, яка скаже, що я вчинила неправильно, то присягаюся, що дам себе розп’ясти своїм власним рабам на дверях цього палацу.

Цезар. Коли у всьому світі, тепер або коли-небудь знайдеться людина, котра визнає, що ти вчинила кривду, то такій людині або доведеться перемогти світ, як я це зробив, або світ її розіпне. (Гамір з вулиці знову долинає). Ти чуєш? Оці люди, які добиваються в твої ворота, також дотримуються звичаю помсти й вбивства. Ти вбила їхнього ватажка; буде справедливо, коли вони уб’ють тебе. Якщо в тебе є сумніви щодо цього, то спитайся ось у цих твоїх чотирьох порадників. А потім, в ім’я цього права (він робить натиск на цьому слові з найбільшим презирством), чи не повбиваю їх я за те, що вони убили свою царицю, і чи не вб’ють мене теж їхні одноплеменці, як тирана своєї батьківщини? Чи зможе Рим зробити менше, ніж убити цих убивців також, щоб показати світові, як Рим мститься за своїх синів і за свою честь? І так до кінця історії вбивство породжуватиме вбивство, завжди — в ім’я права, й чести, й миру,— аж доки богам надокучить кров і вони створять расу, яка зможе це збагнути. (Страшенний гам, Клеопатра полотніє від жаху). Слухай же, ти, яка не повинна бути ображеною. Наблизься до них настільки, щоб розібрати їхні слова: ти побачиш, що вони гіркіші, ніж розмови Потінія. (Велично, загорнувшись у непроникливу гідність). Нехай Цариця Єгипту дає тепер свої накази про помсту і вживе заходів оборони, бо вона зреклася Цезаря. (Він повертається, щоб вийти).

Клеопатра (охоплена жахом, підбігає до нього й падає перед ним навколішки). Ти не покинеш мене, Цезарю. Ти будеш обороняти палац.

Цезар. Ти прибрала собі право життя і смерти. Я ж

— тільки мрійник.

Клеопатра. Але ж вони вб’ють мене!

Цезар. А чому ж ні?

Клеопатра. В ім’я жалости...

Цезар. Жалість! Як? Невже раптом дійшло до того, що ніщо не може тебе врятувати, крім жалости? А чи врятувала вона Потінія?

Вона встає й, ламаючи з відчаєм руки, йде до лави. Аполлодорій виявлав їй своє співчуття тим, що мовчки стає за її лавою.

Тим часом небо стало яскраво-пурпуровим і швидко набирає жовтогарячого кольору, на тлі якого колонада й статуя Ра здаються все темнішими й темнішими.

Руфій (до Цезаря). Досить проповідувати! Вороги біля воріт.

Цезар (насідаючи на нього й даючи волю своєму гнівові). Невже? А що утримувало їх далі від воріт протягом усіх цих місяців? Чи то було моє божевілля, як ви це називали, чи ваша мудрість? В цьому єгипетському червоному морі крови чия рука тримала всі ваші голови над хвилями? (Звертаючись до Клеопатри). А коли Цезар комусь говорить: «Друже, йди з миром», то ти, що чіпляєшся за мій меч, рятуючи своє мізерне життя, ти насмілюєшся вийти крадькома й убити його ударом у спину? А ви, воїни, й панство, й чесні слуги, ви забуваєте, чим ви є, й плещете в долоні, вітаючи це вбивство, й кажете: «Цезар неправий». Присягаюся богами, мене бере спокуса розціпити свою руку, щоб усі ви потонули в цій кривавій поводі.

Клеопатра (з виблиском хитрої надії). Але ж, Цезарю, коли ти це зробиш, то й сам загинеш.