Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

Локвуда ніколи не цікавили гроші, тож почути таке від нього було принаймні дивно. Запала ніякова мовчанка.

— До речі, Джордж відшукав дещо про нашу примару-дівчину, — несподівано встряла я. — Розкажи, Джордж!

Я певна, що Джордж цілий день ледве стримувався, щоб не розповісти про свою знахідку. Він витяг з кишені папірця з газетною статтею, розгорнув його й прочитав уголос. Локвуд, якого зазвичай цікавили особи Гостей — навіть тих, які завдавали йому поранень, — цього разу слухав байдуже.

— Аннабел Ворд? — перепитав він нарешті. — Це її ім’я? Цікаво, як же вона померла...

— І хто її вбив, — додала я.

Локвуд стенув плечима:

— П’ятдесят років — надто довгий час. Ми ніколи про це не дізнаємось. Мене більше хвилює теперішнє. Її привид завдав нам добрячого клопоту. Поліція не дуже зраділа цій пожежі.

— Що ж вони робили там цілу ніч? — поцікавився Джордж.

— Не дуже багато. Записали мої свідчення. Я переповів нашу пригоду до дрібниць — небезпечний Гість, загроза нашому життю, конче потрібні термінові дії... одне слово, все очевидне. Проте це не переконало їх. — Він помовчав, знов утупившись у вікно.

— І що ж тепер? — запитала я.

Він хитнув головою:

— Побачимо, що буде тепер.

Побачили ми це швидше, ніж сподівалися. Менш ніж через двадцять хвилин хтось несамовито застукотів у двері. Джордж пішов відчиняти й повернувся з візитною карткою з блакитними бережками в руці й похмурою гримасою на обличчі.

— Пан Монтеґю Барнс із ДЕПРІК, — смутно повідомив він.— Ти вдома?

Локвуд застогнав:

— Краще б мені тут не бути. Але він знає, що сьогодні мені не до прогулянок. Гаразд, клич його сюди.

* * *

Департамент Психологічних Розслідувань і Контролю, або скорочено — ДЕПРІК, був однією з наймогутніших організацій у країні. Він мав свої відділення в уряді і в поліції — й складався насамперед із колишніх оперативників, що були застарі для того, щоб працювати керівниками. Головна їхня робота полягала в спостереженні за агенціями і в нагляді за додержанням правил.

Інспектор Барнс був просто-таки схиблений на цих правилах. Він славився своєю настирливістю й неприязню до всякого, хто не дотримується хоч найменшої літери настанов ДЕПРІК. Локвудові й Джорджу він траплявся на дорозі кілька разів — ще до того, як я вступила до їхньої компанії. Для мене ж ця зустріч була перша — тож я зацікавлено придивилася до інспектора, тільки-но він ступив до вітальні.

То був маленький чоловічок у темному пом’ятому костюмі. Його бурі черевики були геть стерті, а штани — трохи задовгі. На піджак був накинутий бурий плащ-дощовик, який сягав колін, а на голові красувався замшевий капелюх такого самого кольору. Волосся його було рідке й тонке — лише під носом росли пишні вуса, жорсткі й наїжачені, як нова щітка. Не можна було відразу сказати, скільки йому років: радше за все, минуло вже п’ятдесят, хоча, на мій погляд, він був значно старший — за один крок від того, щоб самому стати Гостем. На його обличчі застиг меланхолійний вираз — такий, ніби всю радість йому видалили скальпелем під наркозом, — а шкіра під очима звисала брижами. Однак ці очі були пильні й проникливі.

Локвуд манірно підвівся, щиро привітав інспектора й запропонував йому сісти. Джордж заховав склянку з привидом у сервант і накрив її носовичком. Я пішла на кухню готувати чай.

Коли я повернулася, Барнс уже сидів на канапі, не скинувши плаща й капелюха, поклавши руки на широко розставлені коліна. Це свідчило водночас і про перевагу, і про ніяковість. Він уважно розглядав колекцію артефактів на стіні.

— Здебільшого люди, — промовив він у ніс, — вішають на стіни пейзажі або мисливські трофеї. Ці всі речі — не дуже гігієнічні. Що це, наприклад, отам — побите міллю?

— Тибетський спіритичний тотем, — відповів Локвуд. — Йому щонайменше сто років. Як мені відомо, тибетські лами якось скеровували привидів усередину порожньої металевої кулі, що висить між прапорцями. Мені приємно, пане Барнсе, що ви звернули увагу саме на нього — це гордість моєї колекції...

Інспектор пирхнув у вуса:

— Щось він більше скидається на закордонну сувенірну цяцьку... — Він зненацька подивився просто нам в очі. — Гаразд. Я радий, що ви обоє в хорошій формі. Хоча, правду кажучи, це дивно. Коли я побачив вас минулої ночі в садку, то подумав, що вас залишать у лікарні хоча б на тиждень.

Щось у його тоні було досить-таки неоднозначним. Я подумала: може, інспектор і справді сподівався такого наслідку.

Локвуд із жалем зітхнув:

— Пробачте, що я не зміг залишитись і допомогти вам. Хотів, та лікарі були дуже наполегливі.

— О, ви нічим не могли допомогти мені, — відповів Барнс.— Ви зробили все, що змогли. Пожежники й агенти героїчними зусиллями зупинили вогонь. Основну частину будинку вони врятували, але горішній поверх геть вигорів — завдяки вам.

Локвуд стримано кивнув:

— Я вже розповів усе вашим колегам із Скотленд-Ярду.

— Так, я знаю. Але я мав розмову з пані Гоуп, чий будинок ви знищили.

— Невже? І як вона ся має?

— Вона збожеволіла з горя, пане Локвуде. Я не добився від неї жодного слова до ладу. Крім того, що вони з донькою дуже розгнівані і вимагають відшкодування. О, це мій чай? Чудово. — Він узяв чашку.

Локвудове обличчя, й без того бліде, зблідло ще дужче.

— Я розумію, що вони засмучені, — зауважив він. — Але поговорімо, як фахівці. Такі випадки часом трапляються в нашій роботі. Ми з Люсі зіткнулися з небезпечним Другим Типом, який убивав раніше й загрожував нашому життю. Так, на жаль, не обійшлося без збитків, але ж я вірю, що ДЕПРІК зможе підтримати нас певною сумою...

— ДЕПРІК не дасть вам жодного пенса, — відповів Барнс, сьорбаючи свій чай. — Через те я до вас і завітав. Я вже порадився з начальством, і ми дійшли висновку, що ви зневажили кілька основних правил безпечного ведення розслідування на Шин-Роуд. Найголовніше, що ви вирушили на зустріч із Гостем без залізних ланцюгів: пожежа була безпосереднім наслідком цієї помилки. — Інспектор витер вуса пальцем. — Таким чином, відшкодування цілком покладено на вас.

— Але ж це смішно,