Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– Тук-тук. Можна увійти? З цієї кімнати долинало багато галасу, от я і вирішив перевірити, що тут стало....ся, – в кімнату увійшов молодий хлопець, шатен з сірими очима і приємною усмішкою. Схоже, це був лікар. Посміхався він до того моменту, поки не побачив, на що схожа тепер ця кімната. – До речі, а що сталося? Чому тут такий гармидер? – спитав він, але потім перевів погляд на мене. – О! – вигукнув він.

– Анко, а це, між іншим, ти накоїла! – видав Том.

– Я? Це як же? Коли я взагалі встигла?

– Твій браслет в одну мить активувався, і зброя вийшла з ладу. А коли ти прийшла до тями, воно повернулося назад у звичайну форму, – пояснив мій друг.

– Ой, тоді, вибачте мені, я не навмисно. Швидше за все, зброя відреагувала на мою магію і почала метатися по кімнаті тому, що ніхто її не тримав…, – припустила я.

– Твоя зброя, мало мене не занапастила! – обурювався Том.

– Все ж наче добре. Тим паче ми в лікарні, тебе миттю підлікували б!

– Так, з цим розібралися, – з розумінням  промовив лікар. – А ви, як я встиг помітити, вже сповнені сил? – поцікавився він у мене.

– Можливо, – відповіла я.

Після чого акуратно злізла з ліжка, намагаючись не наступити на уламки, і тіло чітко дало мені зрозуміти, що я пролежала нерухомо близько місяця. Все страшно затекло, і було боляче і важко рухатися, а ще паморочилась голова і в тілі зовсім не було сили. Але це скоро минеться, головне, що я жива і неушкоджена. – Так, все в принципі більш-менш нормально, – зрештою зробила я висновок.

– Це добре, але все одно потрібно буде пройти коротку магічну реабілітацію, щоб привести ваші м'язи в норму. І врешті, думаю, ми вас швидко випишемо. Мене до речі, Незан звуть. Я ваш лікар, тому чекаю на  подяку, за те, що не виглядаєте як решето, – знову він приємно посміхнувся. – У принципі, навіть особливих слідів поранення не повинно залишитися.

– Дякую Вам за те, що я не схожа на решето, і за те, що вилікували мене, – повторила я його ж слова. – Я Анка, але ви, мабуть, це вже давно знаєте, – усміхнулася я у відповідь.

– До речі, можете не боятися ходити та взагалі рухатися. Це навіть корисно, – посміхаючись радив лікар.

– Вас зрозуміла! – після того як він оглянув мене я вийшла з кімнати в незрозумілій довгій нічній сорочці, на пошуки чогось їстівного бо нестерпно хотілося їсти.

За тиждень мене вже виписали після того як більш менш зробили схожу на людину, бо за цей місяць я сильно схудла і фізично ослабла. кожного дня після того як я прокинулась, я тільки і робила те, що тренувалась і їла щоб повернути собі форму.

 Так як Незан був єдиним у цьому місті кого ми знали, я запитала в нього якою дорогою найкраще поїхати, щоб швидше дістатися Тінкетських гір. Він люб'язно розповів нам все в подробицях, при цьому не перестаючи посміхатися, і я трохи здивувалася звідки у лікаря такі знання про ці гори. Дещо згадавши, за кілька хвилин Незан написав листа, і попросив нас передати його якомусь Ніку. Як виявилося це його найкращий друг, який нещодавно вирушив цією дорогою у бік гір. Імовірність його зустріти була не дуже високою, але Незана це нітрохи не бентежило і він чомусь був абсолютно впевнений, що ми його все ж таки зустрінемо.

Зрештою ми попрощалися і своєю маленькою, але товариською компанією продовжили нашу подорож.