Читати книгу - "Ідеальний син, Ізмайлова"

"Чому ти кажеш мені це зараз?" - кажу я. "Після стількох років, чому саме зараз?" А чому саме сьогодні?

"Тому що..." Вона сильно кусає нижню губу. "Я щойно дізналася. Твій батько отримав умовно-дострокове звільнення. Він вийшов з в'язниці".

"Він..."

"І я подумала, що він може прийти за тобою", - каже вона. "Тож... я хотіла, щоб ти була готова до цього. Якщо захочеш його побачити. Чи ні".

"Гаразд".

Сьогодні, з усіх днів, це занадто багато для мене. Мій батько живий і він вбивця. Він отруїв жінку. І так, він вийшов з в'язниці і може прийти за мною.

"Я думаю..." Я роблю глибокий вдих. "Думаю, мені зараз потрібно побути на самоті".

"Звісно". Брови моєї мами зв'язуються разом. "Ти мене ненавидиш?"

"Ні. Я не ненавиджу тебе".

Ти просто вибрала найгірший час у світі.

Мама нахиляється вперед і обіймає мене за плечі. У моєму житті був час, коли мамині обійми робили все правильно. Але той час давно минув.

Я проводжаю її до дверей і стаю біля вікна, щоб переконатися, що вона поїхала. Але навіть після того, як вона поїхала, я не відходжу від вікна. Я дивлюся на свій район, думаючи про все, що сталося сьогодні. Зникла дівчинка, і, можливо, Ліам якось до цього причетний. Мій батько живий і сидить у в'язниці за вбивство.

Я нічого не можу зробити з першим, але є дещо, що я можу зробити з другим. Всі ці роки я думала про те, як би все було, якби мій батько був живий. Я думала про наші розмови, про те, як він гордо стояв би на моєму випускному, як хитав би головою, коли не схвалював одного з моїх хлопців, як ми разом ходили б на риболовлю на озеро. І весь цей час він був живий - хоч і не в змозі взяти мене на риболовлю.

І він може шукати мене.

Звичайно, я не мушу чекати, поки він мене шукатиме. Я сама можу його шукати. Б'юся об заклад, Френк знайшов би його за п'ять хвилин. Після всіх цих років я могла би побачити свого батька. Людину, яку я вважала давно мертвою.

Потім мій погляд зупинився на моїй Тойоті 4Runner на під'їзній доріжці. Машину, яку Ліам взяв минулої ночі до будинку Олівії Мерсер. А потім збрехав про це.

Моєму батькові доведеться почекати. У мене є набагато гірші проблеми.

Розділ 26

Олівія

Я прокидаюся і все навколо чорне.

Де я? Що відбувається?

Я стискаю обличчя, відштовхуючи пульсуюче відчуття в лобі, прямо між очима. Як я сюди потрапила? Останнє, що я пам'ятаю...

Сідай в машину. Лише на кілька хвилин.

Ні. Ні, він цього не робив. Він не міг.

О, Боже мій. Здається, мене зараз знудить.

Мене нудить, але шлунок порожній і нічого не виходить. Я ковтаю, зігнувшись на землі. Кілька разів моргаю, намагаючись звикнути до темряви, сподіваючись, що світ стане якимось чином сфокусованим, але цього не відбувається.

Я навіть не бачу своєї руки перед обличчям. Я не бачу, де я знаходжуся, не бачу навіть своєї ноги перед собою.

Чому я не бачу?

Боже мій, невже я осліпла?

Та ні. Коли я дивлюся вгору, то бачу крихітний шматочок світла вдалині. З моїми очима все гаразд. Просто там, де я перебуваю, немає світла.

Голова паморочиться, через що мені набагато важче зорієнтуватися. Земля волога і зерниста. Бруд? Важко сказати. Я сідаю і простягаю руки вдалину, намацуючи щось - будь-що. Мої пальці нарешті торкаються чогось твердого. Такої ж консистенції, як і земля. Теж бруд.

Здається, я в ямі.

О, Боже. О, Боже. Я в ямі. Я в ямі в землі.

Мої пальці починають поколювати, паніка наростає. У мене немає клаустрофобії, але таке відчуття, ніби... ніби мене поховали заживо. Щойно я цілувала Ліама, це був один з найкращих моментів мого життя, а тепер я прокидаюся тут.

Чому?

Я повинна вибратися звідси. Має бути вихід. Повинен бути.

Там наді мною є цей промінь світла - вихід. Якщо я зможу дотягнутися до нього, можливо, я зможу вилізти. Я підводжуся на ноги, але в цей момент я усвідомлюю інше відчуття. Біль. Болісний, жорстокий біль у лівій щиколотці. Настільки сильний, що я негайно падаю назад у бруд.

Що зі мною не так?

Я підтягую штанину джинсів, щоб відчути ліву щиколотку. Вона розпухла. Дуже розпухла. І тепла. І навіть легенький дотик до неї викликає хвилю нестерпного болю. Припускаю, що коли мене кинули в цю яму, то при падінні я зламала щиколотку. Або, принаймні, дуже сильно її пошкодила.

Тому я не можу навантажувати щиколотку. Але я все ще можу намагатися стояти. Цього разу я ставлю ногу на ґрунтову стіну, яка під тиском трохи руйнується. Це все ще пекельно боляче, але мені вдається звестися на ноги. Принаймні, на ногу. Я простягаю руку, намагаючись намацати щось зверху, за що можна вхопитися.

Мої пальці не дотягуються.

Я не можу дотягнутися.

Боже мій, я тут у пастці.

Коли він кинув мене сюди, він знав, що робив. Він знав, що втекти буде важко. Мій єдиний шанс, якщо хтось прийде і врятує мене.

"Допоможіть!" - кричу я на все горло. "Допоможіть! Допоможіть мені! Я в пастці!"

Нічого.

Я кричу, поки мій голос не охрипне, а горло не стане сирим. Але я нічого не чую. Ні кроків. Жодного звуку. Бог знає, де я. Десь у пустелі? Під його звуконепроникним підвалом?

Але ясно, що за мною ніхто не прийде найближчим часом. Не тут.

Я падаю на брудну