Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Швидко перебираючи пальцями, Сьома зателефонував Яну. Чех озвався відразу.

— Привіт, професоре, — бадьоро випорснуло з динаміка.

— Ти знаєш, де Сатомі? — без церемоній почав Семен.

— Ні, — Ян зазвучав здивовано. — Чому ти подумав, що я…

— А Ґрем? — обірвав його росіянин. — Знаєш, де зараз американець?

Пауза.

— Ну-у не знаю… — чех відповів зовсім так само, як Сьома кілька хвилин тому.

Семен умить розкусив Фідлера.

— Щось мені підказує, мій слов’янський брате, що ти пудриш мені мізки.

— Чувак, що за наїзди? Ти набираєш мене наприкінці дня і, не вітаючись, закидаєш питаннями, так, наче я довідкове бюро чи ясновидець, а потім ображаєшся. Зателефонуй янкі та сам запитай у нього.

— Він не відповідає.

— Вибач, мен, але я не його секретар.

— Ти більше спілкуєшся з Ґремом, тобі має бути відомо, де він.

Ян зітхнув (Семен пожалкував, що не бачить його обличчя) та спокійно проказав:

— Я не уявляю, де Ґрем і що він зараз робить.

Сьома пішов ва-банк.

— Лео просто зараз їде до Ґрема з’ясовувати стосунки. Знаючи безпардонність Лео, я впевнений, що він увалиться до квартири, не стукаючи, — росіянин зробив паузу, даючи час чеху опрацювати інформацію. — А тому, Яне, я питаю ще раз: ти справді не знаєш, де Ґрем?

— О-о-о-от, блін, — протягнув чех. — Ну ви даєте… Коли він виїхав?

— Перед тим як я тобі зателефонував, Лео поскакав на метро «Шиста».

— Отже, сорок… п’ятдесят хвилин.

— Десь так.

— Що я тобі скажу, Сьомо, — Ян штучно кахикнув. — Гадаю, Лео прискаче до Ґрема якраз учасно, щоби потримати свічку в кульмінаційний момент.

— То Сатомі таки в американця?!

— Ага.

— Fucking hell! — лайнувся Сьома.

— Чому ти цим переймаєшся? — здивувався чех.

— Я мав би розповісти Левку про янкі та японку, та не ризикнув, не зробив цього. Якщо Лео заскочить їх, то осатаніє, наговорить дурниць, іще більших дурниць наробить, наша компанія розпадеться і — ніхто не потрапить до Перу. Отакі справи.

— Весело…

— І тому ключове запитання: ти хочеш поїхати до Перу шукати Паїтіті?

— Таке питаєш, чувак. Звісно, хочу!

— Тоді ти маєш попередити америкоса, — Семен прикинув, що від Ропстена, де живе Янів дядько, до «Берґшамри» рукою подати. Щонайгірше — чех може рвонути бігом і однаково примчить швидше за українця. — Підривай свою гепу й уперед — рятуй нашу поїздку.

— Тільки я не вдома, старий. Я біля «Сканстула»[58].

— Та що ж це за день такий, бляха муха! Що за херня?! — Сьома викликав у пам’яті карту стокгольмського метро, рахуючи, скільки зупинок від станції «Сканстул» до «Берґшамри». Менше ніж від станції «Шиста», але не набагато, крім того, на «Т-Централен»[59] Яну доведеться пересідати із зеленої гілки на червону, через що чех може «впасти» на той самий «червоний» поїзд, що й Левко. З іншого боку — кращих варіантів не було. — Як далеко ти від метро?

— П’ять хвилин ходу, — швидко відповів чех. — Та це не має значення, я на колесах.

— Ти на ве́лику?

— Ага.

— О! Чого ж ти зразу не сказав? Скільки знадобиться часу, щоби дістатися до будинку Ґрема на Берґшамрі?

Секунд п’ять чех проганяв у голові маршрут.

— Хвилин тридцять, якщо крутитиму педалі, як Армстронґ.

— Тоді крути їх, Яне. Крути їх, як два Армстронґи, так, щоб очі на лоба повилазили.

— Стривай, а що мені сказати Ґремові? Типу, чувак, не трахай Сатомі, бо сюди їде Лео? Навіть якщо все буде о’кей дорогою, я з’явлюся за лічені хвилини до появи українця.

— Їдь! — крикнув у трубку Семен. — За півгодини я щось придумаю, — й обірвав розмову.

Сьома якийсь час потинявся по «Kista Galleria», а потому вибіг із торговельного центру й помчав до стоянки таксі. Начхати на гроші, Ян може не встигнути, йому треба самому їхати до «Берґшамри».

Приблизно в цей самий час Левко вийшов із поїзда на найнижчому рівні станції «Т-Централен», ескалатором піднявся на рівень вище, де став чекати на потяг до «Mörby centrum», кінцевої станції на червоній гілці стокгольмського метро.

XX

Сьома зателефонував Янові з таксі.

— Їдеш?

Із динаміка долинало надсадне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.

— Їду.

— Де ти зараз?

— Минув «Стадіон»[60]. Кажи бігом, що хочеш, мені незручно говорити.

— Я вигадав, що слід зробити, коли доберешся до Ґрема, — водій автомобіля, неначе знущаючись, їхав повільно, насолоджуючись кожним поворотом, повільно стартуючи після світлофорів.

— Ну?

— Якщо часу на пояснення не стане, тобто якщо Лео буквально дихатиме тобі в потилицю, ось що треба буде зробити… — і Семен стисло виклав суть задумки.

Тонко вискнули велосипедні гальма.

— Ти здурів! — заволав Ян Фідлер. — Я не згоден! Ти грьобаний збоченець!

— Яне, треба, — лаконічно аргументував росіянин.

— Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! — без потоку повітря, що огинав тіло під час їзди, на лобі, шиї, спині й руках чеха висипали краплі поту.

— Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми сміятимемося, згадуючи цю витівку. Для нас основне, щоб Лео до вильоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.

— До вильоту ще чотири місяці! — не вгавав Ян. — І весь цей час усі вважатимуть, що я…

— Ну хто всі? Хто всі, Яне? — Сьома заметляв руками так, що водій став підозріло на нього поглипувати. — Вважатиме один Лео, решта будуть в курсі справи.

— А раптом він комусь розкаже?

— Не розкаже, я про це подбаю! Я прямую до Берґшамри на таксі, перестріну Лео, коли він повертатиметься та поговорю з ним. Не дрейф.

— Я не знаю, чувак, це якось… дивно. І стрьомно.

— Ти хочеш поїхати до Перу чи ні?

— Хочу, але…

— То не гай часу. Що довше ти стоїш і мнешся, то більша ймовірність, що доведеться застосовувати мій план.

— Добре, — неохоче згодився чех і натиснув на педалі.

Сьома нахилився до водія машини.

— Послухай, друже, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, я сів би на громадський транспорт…

XXI

8 квітня 2012, 21:30 (UTC +1)

Станція метро «Берґшамра»

Коли Левко вийшов зі станції на вулицю, заднє колесо Янового велосипеда зникло за рогом найближчого будинку, а чорний «Mercedes E class» із жовтими шашками таксі на даху та Семеном на задньому сидінні підкотив до станції з іншого боку. Сьома помітив українця й звелів водієві спинитися.

Почекавши, доки Левко віддалиться, Семен розрахувався