Читати книгу - "Твоя перша остання брехня"

— Мій батько зробив його для Джо та Ендрю, — посміхнулася Керолайн, дивлячись на футбольне поле. — Тенісний корт — для мене. Мені подобався теніс, чимало тренувалась. Батько дійшов до того, що виписав найкращого професіонала з Порт Вашингтона, щоб той давав мені приватні уроки. Але я ніколи цього не любила, розумієш? Тренувати можна що завгодно, та й хист у мене був. У старшій школі я постійно займала перші місця. Але для того, щоб перейти на наступний рівень, треба бути одержимим. Це не підробиш.

Майя кивнула, бо не знала, як іще відреагувати. Ласло йшов, висолопивши язика. Керолайн до чогось її підводила, і не варто було її підганяти. Треба просто мати терпіння.

— Але Джо та Ендрю, вони любили футбол. Обожнювали. Обоє чудово грали. Джо був бомбардиром, певна, ти про це знаєш. Ендрю — голкіпером. Важко сказати, скільки годин вони провели тут, поки Джо тренував удари, а Ендрю тренувався їх відбивати. Як думаєш, відстань від воріт до головного будинку десь чверть милі,[26] так?

— Десь так.

— Було чутно, як вони сміються, сміх котився пагорбами аж до вікон. Мама сиділа у вітальні й усміхалася.

Керолайн сама посміхнулась. Ніби посмішка її матері, але радше копія, не настільки магнетична чи могутня, як оригінал.

— Ти багато знаєш про мого брата Ендрю?

— Ні, — відповіла Майя.

— Джо про нього не говорив?

Звісно говорив. Джо відкрив їй страшну таємницю про смерть брата, і Майя не мала наміру ділитися нею з Керолайн, чи з будь-ким іншим.

«Усі думають, що мій брат упав з того човна…»

Вони з Джо були тоді на курорті, на островах Теркс і Кайкос. Лежали голі в ліжку, на спині, дивлячись у стелю. Очі Джо блищали у світлі місяця. Вікно відчинене, океанський бриз легенько лоскотав шкіру. Майя тоді взяла його за руку.

«Правда у тому, що Ендрю стрибнув сам…»

Майя сказала:

— Він про нього небагато говорив.

— Гадаю, йому було надто боляче. Вони були дуже близькі, — Керолайн зупинилася. — Прошу, Майє, зрозумій мене правильно. Джо та Ендрю обоє любили мене, а Ніл… що ж, Ніл — набридливий менший брат, якого вони просто терпіли. Але насправді їх завжди було двоє, Джо та Ендрю. Вони вчилися в одній школі, коли Ендрю помер, ти про це знала?

Майя кивнула.

— Академія Франкліна Біддла, поблизу Філадельфії. Вони жили в одному гуртожитку, грали в одній футбольній команді. У нас був величезний будинок, однак Джо та Ендрю хотіли мати спільну спальню.

«Ендрю вбив себе, Майє. Йому було так боляче, а я цього ніколи не помічав…»

— Майє?

Вона повернулася до Керолайн.

— Що думаєш про сьогодні? Про це… відтермінування?

— Не знаю.

— Жодних ідей?

— Ваша юристка сказала, що це бюрократична плутанина.

— І ти їй повірила?

Майя знизала плечима.

— Я служила у війську. Бюрократичні проблеми — це практично норма.

Керолайн опустила очі.

— Що? — спитала Майя.

— Ти його бачила?

— Кого?

— Джо, — сказала Керолайн.

Майя відчула, як усе тіло заклякло.

— Ти про що?

— Його тіло, — м’яко сказала Керолайн. — Перед похованням. Ти бачила тіло Джо?

Майя повільно похитала головою.

— Ні.

Керолайн підвела на неї погляд.

— Тобі це не здається дивним?

— Труна була закрита.

— Це ти так вирішила?

— Ні.

— А хто?

— Припускаю, твоя мати.

Керолайн кивнула, наче це щось пояснювало.

— Я просила дозволити мені його побачити.

Забудьте про мир та спокій — тиша цієї місцини ставала задушливою. Майя намагалася дихати глибоко й рівно. У цій тиші, в усіх видах тиші було щось таке, що вона цінувала і водночас боялася.

— Ти чимало мертвих людей бачила, так, Майє?

— Я не розумію, куди ти хилиш.

— Коли солдати помирають, чому так важливо повернути тіла додому?

Тепер Керолайн її дратувала.

— Бо ми нікого не залишаємо просто так.

— Так, я чула. Але чому? Я чула, як ти говорила, що це з поваги до покійних і таке інше, але мені здається, ніби тут є ще дещо. Солдат загинув. Ви більше нічого не можете для нього зробити — чи для неї, я не хотіла видатись сексисткою. Ви повертаєте тіло додому не заради померлого, а заради його рідних, так? Його близькі вдома, вони мають побачити загиблого. Їм потрібне тіло. Потрібно поставити крапку.

Майя була не в настрої з цим розбиратися.

— До чого ти ведеш?

— Я не просто хотіла побачити Джо. Я мусила його побачити. Мені потрібно було, щоб це стало реальністю. Коли не бачиш тіло, не до кінця все розумієш. Схоже, наче…

— Наче що?

— Наче цього могло і не статися. Наче людина досі може бути жива. Вона приходить уві сні.

— Мертві уві сні теж приходять.

— О, це я знаю. Але без завершення це зовсім інакше. Коли Ендрю забрало море…

Знову ці тупі вирази.

— …я теж не бачила його тіла.

Майю це здивувало.

— Чекай, а чому? Тіло ж знайшли, так?

— Так мені сказали.

— А ти не віриш?

Керолайн знизала плечима.

— Я була зовсім юна. Тіло мені не показували. Знову закрита труна. Майє, у мене бувають видіння про нього. Наяву, не уві сні. Досі бувають. Буває, мені сниться, що Ендрю не помирав, і я прокидаюсь, а він стоїть там, у футбольних воротах, посміхається й ловить м’ячі. О, я знаю, що його нема. Я знаю, що він помер від нещасного випадку, але водночас і не знаю, розумієш? Я ніколи не могла прийняти смерть Ендрю. Іноді я думаю, що він міг пережити це падіння, випливти, може, зараз він десь на острові, і я одного дня його побачу, і все буде добре. Але якби я могла побачити його тіло…

Майя непорушно стояла.

— Тоді б знала. Цього разу я розуміла, що не можна повторювати цю помилку. Тому й попросила показати мені тіло Джо. Насправді — навіть благала. Мені було байдуже до того, чи він погано виглядає. Навпаки, це могло б навіть допомогти. Я мусила це зробити, щоб прийняти те, що його насправді більше нема, розумієш?

— І ти його так і не побачила?

Керолайн похитала головою.

— Мені не дозволили.

— Хто не дозволив?

Вона дивилася на сітку воріт.

— Двоє моїх братів.