Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

Згодом місіс Мюллет поцікавилася в мене, чи припав мені до смаку її торт. Чому в мене, міркувала я. Чому вона не звернулася із цим питанням до Фелі чи Даффі?

І потім мене наче струсонуло ударом блискавки. Його з’їв мрець. Саме так. Кінці з кінцями зійшлися!

Ось вам діабетик, котрий приїхав з далекої Норвегії, він привіз із собою чорного бекаса, якого сховав у пирозі. Я натрапила на рештки цього пирога – укупі зі зрадливою пір’їною – у «Тринадцятьох селезнях», а мертвого птаха підкинув нам на ґанок. Навіть не попоївши – хоча, зі слів Туллі Стокера, він замовив напій у пивниці, – незнайомець подався до Букшоу в п’ятницю вночі, побив горщики з татом і по дорозі на обійстя поминув кухню, де й відрізав собі шматок кремового торта місіс Мюллет. І не встиг він перейти через грядку з огірками, як його схопило!

Яка отрута чинить миттєвий ефект? Я перебрала найімовірніші варіанти. Ціанід убиває за лічені хвилини: обличчя жертви синіє й вона як стій конає від задухи. Опісля залишається запах гіркого мигдалю. Однак ні, проти ціанистого калію свідчило те, що в разі, якби застосували саме його, незнайомець урізав би дуба до того, як я його знайшла. (Хоча мушу визнати, що маю своїм уподобанням ціанистий калій, – коли швидкість важлива, немає ліпшого засобу. Якби отрути були кіньми, я б поставила на нього.)

Проте чи вловила я гіркий мигдаль у його передсмертному зітханні? У мене вилетіло з голови.

А як щодо кураре?[70] Воно теж діє блискавично, і жертва гине в одну мить від задухи. Але кураре не призведе до смерті, якщо зажити його з їжею; його треба вколоти. До того ж хто в англійському сільці – окрім мене, звичайно, – може тримати при собі кураре?

Ще є тютюн. Я пригадала, що, коли декілька днів поспіль вимочувати жменю тютюнового листя у воді на пригріві, воно перетворюється на густу чорну патокоподібну смолу, котра відправляє на той світ моментально. Проте нікотіану вирощують в Америці, навряд чи можна знайти її свіже листя в Англії або, скажімо, у Норвегії.

Питання: Чи можна з висушеного тютюну для цигарок, сигар або люльки видобути таку саму токсичну отруту?

Позаяк у Букшоу ніхто не палить, мені доведеться самостійно збирати зразки.

Питання: Коли (і як) викидають уміст попільничок у «Тринадцятьох селезнях»?

Проте чільним питанням було таке: хто поклав отруту в торт? І ще один горішок, який треба розкусити: якщо померлий з’їв шматок торта випадково, для кого від початку була призначена отрута?

Я здригнулася, коли тінь застелила острів, і підвела голову, угледівши, що сонце загородила темна хмара. Збиралося на дощ – і хутко. Однак не встигла я скочити на рівні ноги, як уперіщило немов із відра, – це була одна з тих коротких, але шалених злив раннього червня, котрі мнуть квіти й руйнують водостоки. Я спробувала знайти надійний сухий прихисток, мотаючись туди-сюди в самому осерді відкритого купола, але мені годі було укритися від поривчастого холодного вітру. Я обхопила саму себе руками, щоб зберегти тепло. Треба перечекати.

– Здрастуй! З тобою все гаразд?

Побіля дальнього краю озера стояв незнайомець і дивився на острів і на мене. Крізь завісу дощу я могла розгледіти лише вологі барвисті плями, через що він нагадував якусь прояву з полотна імпресіоніста. Але ще не зібралася я з відповіддю, як він закасав штанини, скинув черевики й поволі потюпав босоніж у мій бік. Він тримав рівновагу за допомогою довгої палиці замість тростини й нагадував святого Крістофера, котрий переносить на запліччі дитину Христа через річку, хоча, коли він трохи наблизився, я роздивилася, що та річ за його плечима – це насправді полотняний рюкзак.

Він був виряджений у мішкуватий костюм для прогулянок і капелюх із широкими м’якими крисами – як на мене, він чимось скидався на Леслі Говарда,[71] кінозірку. Йому було близько п’ятдесяти, прикинула я оком, одноліток мого тата, але, незважаючи на це, досить меткий.

Тримаючи в руці водонепроникний альбом для малювання, він достоту був втіленням мандрівного художника-ілюстратора: днедавня добра Англія й усе таке.

– З тобою все гаразд? – повторив він, і я дібрала, що не відповіла йому на перше питання.

– Усе чудово, дякую, – пробелькотіла я, як викапана лепетуха, щоб відшкодувати з надміром свою ненавмисну грубість. – Як бачите, мене заскочив зненацька дощ.

– Та бачу-бачу, – підтвердив він. – Ти просякла водою.

– Не так просякла, як змокла, – виправила я. Коли йдеться про характеристику хімічних станів, я роблюся прискіпливою.

Він розкрив рюкзак і витяг дощовика з каптуром, подібного до тих, які носять мандрівники на Гебридських островах. Він напнув його мені на плечі, і я одразу ж зігрілася.

– Вам не треба було так перейматися… Але дякую, – сказала я.

Якусь часинку ми стовбичили під зливою мовчки, дивлячись удалину за озером і прислухаючись до рясного лопотіння дощових крапель.

Потім він зауважив:

– Позаяк ми змушені стояти як укопані на цьому острові, гадаю, не завадить познайомитися.

Я спробувала розпізнати його акцент – оксфордський, із легким нальотом іще якогось. Може, скандинавського?

– Мене звуть Флавія, – відповіла я. – Флавія де Люс.

– Я Пембертон, Френк Пембертон. Приємно познайомитися, Флавіє.

Пембертон? Чи не той це добродій, котрий прибув у «Тринадцять селезнів» тієї миті, коли я ховалася від Туллі Стокера? Я не збиралася розголошувати ці свої відвідини, а тому змовчала.

Ми потиснули мокрі руки одне одному й потім стали віддалік, як часто роблять незнайомі між собою люди, навіть після того як поручкалися навзаєм.

Дощ не вгавав. Минуло ще трохи часу, і він сказав:

– А мені було відомо, хто ти.

– Справді?

– Еге. Для кожного, в кого англійські сільські садиби викликають жвавий інтерес, де Люс – славнозвісне ім’я. Ваша сім’я, урешті-решт, значиться в «Хто є хто?».

– А у вас англійські сільські садиби викликають жвавий інтерес, містере Пембертон?

Він зайшовся сміхом.

– Фаховий, так би мовити. Я пишу книгу на цю тему. Планую назвати її «Старовинні садиби Пембертона: прогулянка крізь століття». Справляє враження, чи не так?

– Гадаю, це залежить від того, на кого ви хочете його справити, – відповіла я. – Але, мабуть, так… справляє.

– Моя домівка в Лондоні, звісно ж, проте я мандрую цими краями вже досить давно й невтомно роблю нотатки. Я плекав надію оглянути вашу садибу й поспілкуватися з твоїм татом. Правду кажучи, саме із цією метою я й приїхав.

– На мій погляд, це неможливо, містере Пембертон, – рішуче сказала я. – Розумієте, у