Читати книгу - "Вогнегривий коник"

Старі люди брались повчати молодь: «Що ж ви робите?» А підлітки їм:

— Раз Неприкаяним можна, то й нам не гріх.

Поганий приклад виявився перехідним. Багато підлітків, а потім і дорослих стали приходити купатися після смеркання, щоб ніхто не бачив…

Старі хитали головами, та вдіяти нічого не могли. Дерев’яні відра, що висіли на вербових кілках, розсохлись, розсипались, а потім зникли.

Старий звичай забули.

Кожному думалось: «На мій вік вистачить». Та ставок мілів, перетворювався на болото, заростав бур’яном.

Настав час, коли вода тут затримувалась тільки весною. А потім і того не стало.

І ставок щез.

Тільки спогад про нього зберігся.

Подумайте над цією бувальщиною, діти.

Напившись води, не забувай про джерело, з якого вода витікає.

Чотири вітри і материнське горе

Під Полтавою живе мати Марія, мати чотирьох синів — Остапа, Миколи, Сергія і Юрія. Всі чотири сини її загинули в битві за рідну Вітчизну.

Щонайстарший Остап — чорновусий і чорноокий — поклав голову на півночі, десь у холодному Білому морі.

На рік молодший від нього — білявий і синьоокий Микола — поліг десь далеко на сході, в бою за Волгу.

Ще на рік молодший — русявий, з очима, як терен, що покритий росою, — Сергійко, загинув у теплому Чорному морі, на півдні.

А найменшенький, сімнадцятирічний Юрасик, тоненький, мов очеретина, такий же чорноокий, як і Остап, похований на заході, в Карпатських горах.

Вийде на світанку мати Марія та й прислухається, звідки вітер сьогодні.

Як із півночі вітер, каже мати Марія: «Сьогодні мені від Остапа чорноокого вісточка…»

Як зі сходу повіє, каже мати Марія: «Сьогодні від Миколи синьоокого вісточка…»

Як із півдня вітрець подихне, каже мати Марія: «Сьогодні від Сергійка терноокого вісточка…»

Як із заходу вітер тривожний зашумить у листі тополі каже мати Марія: «Сьогодні мені найменшенький, мій Юрасик, дитятко моє шле вітаннячко…»

А як тиша навколо, як лист не шелесне, як билинка не колихнеться, — біль стискає материне серце. Вийде на шлях полтавський мати Марія, гляне на далекий обрій, і тихо шепочуть її уста:

— Чом забули за мене, сини мої любі?

І летить над світами, як зозуля, материн зойк, і така могутня сила болю того материнського, що вже через мить прилітає ласкавий вітер — чи то з заходу, чи то з півдня, чи то зі сходу, чи то з півночі, — і пестить материну сиву косу.

І теплішають очі матері Марії, і знову стають молоді, тільки горе ніколи їх не лишає, бо вічне те горе, як вічне сонце, як вічна любов материнська.

Наталочка

Наш п’ятий «Б» вчителі називають страшним. Багато в нас шалиганів усяких. Ось Мишко: спіймає муху, в чорнило вмочить і пустить її на парту сусідові. Муха повзе й чортика на парті малює, а хлопці сміються. А то якось Мишко в себе на лобі півника намалював…

А Федько одного разу на уроці тихенько вистрибнув у вікно, сів на дереві й там диктант пише. Під кінець уроку вскочив до класу, сів за партою й здає вчителеві зошит. Учитель дивується:

— Тебе ж не було в класі! Де ти взявся?

А всі регочуть.

Петько вміє співати як цвіркун. Раз було так заспівав, що й учителька заслухалася.

— Де він тут живе? — каже. — Ввечері прийду послухати. Люблю, як цвіркун співає.

Ми так і не збагнули, пожартувала вчителька чи справді повірила, що в класі цвіркун завівся.

У Грицька сорочка завжди в чорнилі…

Та ось навесні до нашого п’ятого «Б» прийшла нова учениця — Наталочка. Синьоока, з великою білявою косою. А погляд такий ласкавий та добрий, що хлопці наші його не витримують, очі долу опускають.

Що ж воно сталося в нашому класі? Замовкли, притихли всі шалигани. То було Мишкові місяць загадують постригтися, він мов і не чує. А це сам постригся. Люстерко в кишені носить. І півників на своєму лобі не малює. Федько з усіх предметів зошити позаводив. Петькові хтось шепнув на уроці: «Заспівай по-цвіркунячому…» — то й схопив за те стусана. А в Грицька (диво дивне!) сорочка чиста-чистісінька.

І що воно сталося в нашому п’ятому «Б»?

Що буде, як зупиниться час

Було це давно. В одній сільській школі вчився хлопчик Василько. Школа була маленька. Працював у ній один учитель, і всі діти вчилися в одній кімнаті.

Настало літо. Василько закінчив другий клас і з гордістю сказав татові й мамі:

— Тепер я вже третьокласник.

І ще розповів про те, що вчитель, від’їжджаючи кудись у відпустку, доручив йому дуже велике діло. В манюнькій кімнатці, що звалась учительською, висів годинник — ходики. Вони весело цокали — відлічували час. Час минав, і на довгому ланцюжку, що висувався звідкись із середини годинника, опускалася гирка. За добу вона опускалася так низько, що годинник зупинився б, якби ніхто не підтягнув її вгору.

— Ось тобі ключ, Васильку, — сказав учитель. — Щоранку приходь, відчиняй школу, заходь в учительську й підтягуй гирку. Як забудеш — станеться біда.

— Яка? — злякався Василько.

— Зупиниться час.

Василь аж завмер, так здивувався. Не знав, чи жартує учитель, чи каже правду. Щось підказувало хлопчикові, що це таки жарт. Але, може, й насправді таке трапиться. Хто його знає… Може, й справді зупиниться.

Василько задумався: «Що воно буде, як зупиниться час?» Він силкувався уявити, яке може скоїтися лихо, та роздуми його ні до чого не привели. Але щоб не сталося біди, він уставав ранесенько, приходив до школи, відчиняв її і, прислухаючись до рівного цокання ходиків, радо переконувався: час іде.

Потім підтягував гирку, зачиняв школу і йшов додому.

Був ранній ранок. Село прокидалося. Василько усміхався. Він знав, що і спокійний, радісний ранок, і тихомирні люди, і жваве теля, що вирвалося з подвір’я на вулицю, — все це існує тільки завдяки тому, що він підтягнув гирку ходиків, і час, на щастя, не зупинився.

Запитав у бабусі

У Павла, жвавого, пустотливого, непосидющого четвертокласника дідусь загинув на фронті. Дома, в старовинній скрині, бабуся зберігає його ордени й медалі.

А недавно намалювали великий портрет дідуся й повісили в класі, напроти