Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

– Але я…

Віко знову зрадницьки моргнуло.

– Не переймайтеся, – тонкі губи Вишневського позначили посмішку. – І не журіться. Вас рекомендувала пані Богданович, що для мене та моїх колег дуже багато значить. З вами варто мати справу, бо пані Магда ніколи нічого не говорить даремно.

– А яку справу, дозвольте запитати, панство хоче мати зі мною?

На протилежному боці вулиці Шацький робив зовсім незрозумілі знаки, навіть не зважаючи на те, що напевне привертає до себе увагу.

– Найперше, ми познайомимося ближче. – Вишневський прибрав посмішку. – А взагалі, нам є про що поговорити. Точніше, нам є що сказати вам. І ви повинні це вислухати, якщо хочете затриматися тут, у Львові, та починати якісь справи. Та й обідати час, ви так не вважаєте?

Тим часом один із товаришів Вишневського вже допомагав Магді сісти в екіпаж – молода жінка спиралася на його руку. Інший жестом підкликав до себе відкритий фаетон, котрий давненько вже стояв віддалік.

– Ми поїдемо ним. Пані Богданович – за нами. Прошу, пане Кошовий. Здається, Климентій, я правильно назвав ім’я?

– Краще Клим, так коротше.

– У такому разі – прошу, прошу сідати, Климентію.

Назву ресторанчика на вулиці Вірменській він не затримав у пам’яті.

Це зараз не важливо. З такими статками, які мав Кошовий, ходити по ресторанах доведеться не скоро. Хоч сюди, хоч деінде. По всьому було видно, його нові знайомі ходять сюди часто – розпорядник вийшов особисто. Привітався шанобливо, та без лакейства, звичного в подібних випадках у рестораціях не лише Києва, а й всюди в Російській імперії. Відразу провів до окремого кабінету, де вже накрили, хоч з вигляду скромно, але – пристойно. Машинально порахувавши прибори, Клим налічив п’ять, і простий висновок прийшов тут же: обід замовлено наперед, за стіл сідає точно п’ятеро, а отже, його присутність компанія погодила між собою від самого початку.

Навряд чи мав бути хтось інший, натомість не прийшов – і вирішили принагідно запросити Кошового, котрий у Львові всього-то лише третій день.

Це могло означати лише одне: скромна Климова персона солідних і, поза сумнівом, впливових містян зацікавила. Й точно не обійшлося без рекомендації Магди Богданович: крім неї, з київським адвокатом ніхто ще не знайомий. Лишилося зрозуміти, дякувати молодій, суворій та загадковій пані за таку честь чи, навпаки, вона зараз створює гостеві ще більше проблем, ніж він має тепер.

Вона зайшла останньою. Легким порухом підняла вуаль, тоді скинула капелюшка, примостивши його на спеціальній поличці. Чоловіки дочекалися її, і тільки потому, як Магда зробила ніби невинний, а насправді – значущий жест віялом, почали розсідатися. Інженер Вишневський, котрий стояв до неї найближче, завбачливо посунув стілець із невисокою вигнутою спинкою, аби жінка сіла, умостився поруч. Місце, яке лишилося для Клима, чи випадково, чи – що певніше – за спільним задумом, дозволяло йому сидіти нібито в голові столу, очолюючи його, і в той же час Кошовий опинився під прицілом чотирьох пар уважних очей.

– Шановне панство дозволить мені почати? – рівним голосом спитала Магда і, отримавши у відповідь мовчазну згоду, повела далі: – Пане Адасю, прошу потурбуватися про товариство.

Вишневський підвівся, підхопив карафу з коньяком, наповнив келишки. Його полюбляли не всі: молода вдова і тлустий лисий пан із закрученими напомадженими вусами пили горобинову наливку. Крім напоїв, на столі стояли два тарелі, на яких були канапки зі шпондером та печінковим паштетом, дрібно перетертий тушкований буряк, від якого ледь віддавало хріном, картопляні пляцки. Смачно, зовсім не належно до невеселого моменту, пахла свіжа, ще паруюча, порізана акуратними скибочками кишка. Назви цих страв Кошовий уже встиг вивчити, вештаючись учора Львовом та переглядаючи різні меню – шукав, де можна ощадливо перекусити.

– За християнською традицією, пом’янемо того, хто постав перед Всевишнім, – мовив Адам.

Усі підвелися, випили – повз Климову увагу не проскочило, що Магда не пригубила, а спорожнила свій келишок до денця, – після того трохи помовчали, сіли, якийсь час віддавали належне стравам. Причому Вишневський піклувався про Магду на правах чоловіка, котрий сидів по праву руку. Кошовий нарешті дістав змогу втамувати голод, бо цими днями недоїдав, але намагався, аби це не кидалося в очі. Здається, його хороший апетит нікого з присутніх не цікавив. Ножі й виделки досить скоро перестали брязкати, Адам промокнув серветкою губи, кахикнув:

– Панове, маю честь тепер уже в спокійній обстановці й тіснішому товаристві рекомендувати Климентія Кошового, нашого гостя з Наддніпрянської України. Він знав покійного… гм… загиблого давніше за нас і випадково став свідком трагічних подій.

– Учасником, пане Вишневський, – зауважив тлустий.

– Дякую, пане Попеляк, – кивнув інженер. – Отже, мене ви вже знаєте, пане Кошовий, пані Магду – так само. Пан Януш Попеляк – редактор нашої муніципальної газети. Можна сміливо сказати, він є голосом президента міста. А пан президент, своєю чергою, дослухається до думки пана Попеляка. Бо видання, яке він має честь очолювати, все ж збирає та показує міській владі думку того самого народу, котрий цю владу обирає. Нарешті, пан Казимеж Моравський, радний міської ради, й можете вірити мені на слово – зовсім не остання людина, котра приймає важливі рішення тут, у Львові. Всі ми так чи інакше знали не лише вашого колегу пана Сойку. Діяльність, у якій він був помічений останнім часом, нам так само відома.

– Для того ми і запросили вас! – випалив пан Моравський, високий брюнет у круглих окулярах, трохи затинаючись. – Ви повинні знати все! Ви маєте розуміти, шановний, з ким ледь не зв’язали своє життя тут!

Магда легенько постукала ножем по боку келишка.

– Пане Казику, дуже прошу вас. Ми запросили пана Кошового пом’янути пана Геника. А не влаштовувати тут і зараз судилище над загиблим. І ваш різкий тон, пане Моравський, виглядає з огляду на все, що відбувається, неприпустимим.

– Перепрошую, пані Магдо, – швидко погодився радний, кивнувши. – Тим не менше, я маю бажання застерегти нашого гостя від продовження справи, в яку досить міцно втягнувся Сойка. Що, до речі, й могло коштувати йому життя.

– Могло, – погодився Вишневський. – Тільки слідство веде поліція. Наскільки я знаю, Ольшанский – слідчий з досвідом. Справа під особистим наглядом комісара Новака. А значить, є надія на досить скоре встановлення істини. До речі, шановне панство, пан Моравський непрямо, але все ж таки правий, коли припустив – адвоката Сойку згубило кінець кінцем те, чим він займався.

Тепер кахикати, аби в такий спосіб попросити слова, довелося вже Климові.