Читати книгу - "Спаситель"

Жодна людина на Егерторг не бачила нічого надзвичайного. Плівки з камер спостереження неподалік ще опрацьовували, але скидалося на те, що пуття з них ніякого. Опитування персоналу крамниць та ресторанів, що розташовуються на Карл-Юханс-гате, теж не принесли результату, більше ніхто свідчити не визвався. Беата, котрій напередодні переслали світлини з «Дагбладет», на яких знято присутніх, звітувала, що на світлинах або доволі великі плани усміхнених дівчаток, або ж це взагалі оглядові плани, надто крупнозернисті, щоб можна було щось розгледіти. Вона збільшила світлини людей, що стояли поряд з Робертом Карлсеном, але не зауважила ані зброї, ані будь-чого іншого, що дало б змогу виявити шуканого убивцю.

По-друге, окрім гільзи, жодних вартісних доказів немає, й балістик з криміналістичного відділу дійшов висновку, що порожня гільза, яку знайшли на майдані, відповідає кулі, що прошила голову Робертові Карлсену.

По-третє, вони зовсім не мають мотиву.

Беата Льонн відзвітувала. Харрі дав слово Магнусу Скарре.

– Зранку я розмовляв з управителькою крамниці «Фретекс», що на Кіркевейєн, де працював Роберт Карлсен, – повів Скарре, котрого доля, схиляючи до гіркого гумору, наділила скрипучим голосом. – Вона була приголомшена, казала, що Роберта всі любили, чарівливий хлопець, завжди перебував у доброму гуморі. Щоправда, часом нерозважливий. Ураз візьме й не прийде. Але їй не спадало на гадку, щоб він мав хоч яких ворогів.

– Ті, з ким я мав розмову, описали його достоту так само, – додав Халворсен.

Протягом наради Гуннар Хаген сидів, заклавши руки за голову, спостерігаючи за Харрі з вичікувальною усмішкою, ніби за ілюзіоністом, який ось-ось добуде кролика із капелюха. На жаль, ніякої чудасії. Лише версії.

– Припущення? – спитав Харрі. – Ну ж бо, повідайте, після наради буде вже запізно.

– Застрелено серед білої днини, та ще й на очах у всього зібрання, – сказав Скарре. – Так роблять лише одну справу. Це страта, яку виконали фахово, щоб інші боялися, на науку решті, хто заборгував за наркотики.

– Що ж, – мовив Харрі, – у відділі наркотиків ніхто й слова не чув про Роберта Карлсена й в очі його не бачив. Він чистий, несуджений, у наших базах даних не зазначений. Чи хтось із вас чув про негрошовитих наркоманів, які ні на чому не попадалися?

– Судмедексперти не знайшли у крові жодної протизаконної речовини, – мовила Беата. – Жодних слідів від ін’єкцій теж немає.

Хаген кахикнув, і всі озирнулися на нього.

– Солдат Армії спасіння, певна річ, не має стосунку до таких речей. Кажіть далі.

Харрі зауважив, що на чолі у Магнуса Скарре проступили червоні плями. Скарре – невисокий кремезний чолов’яга, колишній гімнаст, мав гладеньке каштанове волосся зі скісним проділом. Один з наймолодших у відділі, чваньковитий, собі на умі, честолюбний, багато чим скидався на Тома Волера замолоду. Окрім притаманної Волеру метикуватості та здібностей до поліцейської справи. Щоправда, цього року самовпевненості у Скарре поменшало, й Харрі вирішив, що, можливо, із часом з нього буде годящий поліцейський.

– З іншого боку, скидається на те, ніби Роберт Карлсен був експериментатором за вдачею, – мовив Харрі. – Ми знаємо, що у крамницях «Фретекс» працюють наркомани, що мають умовний термін. Цікавість та доступність – погане поєднання.

– Отож, – кивнув Скарре. – Коли я спитав управительку крамниці, чи мав Роберт подружку, вона відповіла: «Гадаю, не мав». Хоч кілька разів туди навідувалася дівчинка-іноземка, питала про нього, але вже надто вона юна. Звідкілясь з колишньої Югославії. Б’юсь об заклад, албанка з Косова.

– Чому це? – спитав Харрі.

– Албанці з Косова, зілля, хіба ні?

– Ну-ну, – пробубнів Хаген, гойдаючись на стільці. – Це все скидається на неабияку небезсторонність, хлопче.

– Саме так, – погодився Харрі. – Але наша упередженість розкриває справи. Позаяк ґрунтується не на нестачі знань, а на сухих фактах та власному досвіді. Й тому ми лишаємо за собою право дискримінувати всіх, незалежно від раси, віросповідання та статі. А виправдовує нас лише одне: ми дискримінуємо не виключно найвразливіших членів суспільства.

Халворсен гигикнув. Не вперше вже чув таке.

– Гомосексуалісти, релігійно ревні люди й жінки, статистично більш законослухняні, ніж гетеросексуальні чоловіки у віці від вісімнадцяти до шістдесяти років. Отож, припустімо, якщо ти жінка, лесбійка та ще й вірянка, косовська албанка, то ймовірність, що ти торгуєш наркотиками, вища, ніж якщо йдеться про молодицю, що говорить норвезькою й має пірсинг по всьому тілові й тату на лобі. Отже, якщо вже до когось схилятися, а у нашій справі інакше не можна, то першою ми допитаємо албанку. Несправедливо щодо законослухняних албанців з Косова? Звісно. Але ми опрацьовуємо ймовірності, маючи обмежені ресурси, а тому нам недозволено нехтувати будь-якою інформацією. Якщо, за досвідом, більшість з тих, кого ми взяли на митниці у «Гардермоені», – інваліди на візках, котрі провозять наркотики в отворах тіла, – то ми попіднімаємо їх з візків, начепимо гумові рукавички й обмацаємо кожного. Тільки пресі нічого про це не розповімо.

– Цікава філософія, Холе. – Хаген роззирнувся, спостерігаючи за тим, як реагує решта присутніх, але не спромігся нічого прочитати на потайливих обличчях. – Повернімося до справи.

– Добре, – мовив Харрі. – Продовжимо шукати знаряддя убивства, але збільшимо пошуковий радіус до шести кварталів. Продовжимо також опитувати свідків й обходити крамниці, котрі вчора були зачинені. Наразі ми не маємо на руках нічого певного, тому не марнуватимемо часу на перегляд записів із камер спостереження. Лі та Лі, ви отримали адресу й дозвіл на обшук квартири Роберта Карлсена. Гьорбіц-гате, чи не так?

Лі та Лі кивнули.

– Перевірте і його офіс, може, там знайдете щось корисне. Зберіть всю кореспонденцію та жорсткі диски, подивимося, з ким він підтримував зв’язки. Я розмовляв з Управлінням кримінальної поліції, вони зв’яжуться з Інтерполом, дізнаються, чи були схожі випадки у Європі. Халворсене, поїдеш зі мною у штаб-квартиру Армії спасіння. А з тобою, Беато, хочу поговорити після наради. До справи!

Зашаркали ноги та стільці.

– Хвилиночку, панове!

Всі озирнулися на Гуннара Хагена.

– Як я зауважив, дехто з вас приходить на роботу у драних джинсах й сорочках, що рекламують футбольний клуб «Волеренген». Можливо, мій попередник дозволяв таке, але я не схвалюю. Преса пильнуватиме нас, як стоокий Аргус. Відзавтра хочу бачити вас в одязі без дірок та будь-якої реклами. Люди дивляться на нас, і ми повинні мати вигляд поважних, безсторонніх службовців. Співробітників, що мають ранг інспектора й вищий, прошу залишитися.

Кімната спорожніла, лишились лише Беата та Харрі.

– Я збираюся віддати наказ, щоб з понеділка всі інспектори носили при собі зброю, – мовив Хаген.

Харрі з Беатою уп’яли у нього недовірливий погляд.

– Війна розпалюється, – мовив Хаген, випнувши підборіддя. – Маємо усвідомити, що у подальшому нам не обійтися без зброї. І керівництво має стати прикладом. Зброя – не чужорідна складова, а