Читати книгу - "Таємний сад"

— Знаєш, цей сад так довго простояв зачинений, що кущі там, певно, розрослися як хащі. А плющ, мабуть, обснував усі стіни і стовбури, бо його ж ніхто не підстригав. Думаю, що зараз там як у казці, — додала вона.

Хлопець лежав і уважно слухав, а Мері розповідала йому про троянди, які, напевно, запрудили увесь простір між деревами, про те, що поміж заростями напевно є сила-силенна гнізд, бо їхній потаємний сад — найбезпечніше місце для пташок. Далі її розповідь перейшла на малинівку і на Бена Везерстафа. Дівчинка сама так захопилася розповіддю, що й забула про свій страх перед Коліном. Справді, йому страшенно сподобалася малинівка — обличчя хлопця аж світилося, коли він про неї слухав.

— Я й не знав, що пташки такі цікаві, — захоплено сказав він. — Але звідки мені знати, якщо увесь час сиджу у кімнаті… А ти так гарно розповідаєш, ніби вже була у тому саду.

Дівчинка не знайшлася з відповіддю. На щастя, Колін не розпитував її далі і їй не довелося знову щось вигадувати. Хлопець був надто захоплений і сам хотів з нею чимсь поділитися.

— Зараз щось тобі покажу, — сказав він. — Бачиш оту рожеву завісу над каміном?

Мері досі не звертала на неї уваги, та зараз підняла голову і побачила, що завіса прикриває якусь картину.

— Так, — відповіла.

— Там збоку є шворка, — сказав Колін. — Підійди і потягни її.

Мері підвелася, страшенно зацікавлена, знайшла шворку і смикнула її. Шовкова завіса на кілечках відсунулася вбік і перед дівчинкою відкрилася картина. Це було зображення молодої усміхненої жінки. Світле волосся було перев’язане блакитною стрічкою, а її веселі променисті блакитно-сірі очі дуже нагадували Колінові, хоча у того вони ніколи не усміхалися.

— Це моя мама, — пояснив Колін. — Не знаю, чому вона померла. Часом я її за це ненавиджу.

— Дивно, — обережно вимовила Мері.

— Якби вона жила, то я б так не хворів. І жив би довго. І батько не тікав би від мене. І спина у мене була б рівна. Все, закрий її, — пробуркотів він.

Мері засунула завісу і повернулася до свого кріселка.

— Вона дуже гарна, твоя мама. Така весела… не те що ти, — відверто сказала дівчинка. — Але в тебе мамині очі. Тільки ти ніколи не смієшся. Навіщо закриваєш її портрет?

Він невдоволено смикнувся.

— Закриваю, бо не хочу, щоб вона на мене дивилася. Чого вона сміється, коли я такий хворий? Зрештою, це мій портрет — що хочу, те роблю, — відповів він, насупившись.

Якусь хвилю обоє мовчали, а тоді Мері спитала:

— Слухай, а що буде, коли місіс Медлок про все довідається? Ну, що я до тебе приходжу?

— Місіс Медлок робитиме те, що я скажу, — рішуче відказав він. — А я скажу, що хочу, аби ти щодня сюди приходила і розмовляла зі мною. Справді, я дуже радий, що ти мене знайшла.

— Звісно, звісно, я приходитиму до тебе, — запевнила його Мері, — але… — вона на мить завагалася, — але ти ж пам’ятаєш: мені треба ще знайти хвіртку.

— Ну звичайно, — погодився Колін. — Будеш розповідати мені, як просуваються пошуки, гаразд?

Він замовк на хвильку, про щось замислившись.

— Знаєш, про тебе я також їм нічого не казатиму — що ти сюди приходиш. Нехай самі здогадаються, якщо зможуть. Ти будеш ще одною моєю таємницею, — вирішив хлопець. — Мені зовсім не важко відправити доглядальницю з кімнати і сказати, що хочу залишитися сам. А ось Марта… Ти знаєш Марту?

— Так, дуже добре, — відповіла Мері. — Вона прибирає у мене.

Колін кивнув головою у бік коридору.

— Марта спить у сусідній кімнаті. Завтра доглядальниця поїде до своєї сестри і ночуватиме у неї, тобто Марта доглядатиме мене замість неї. От Марта і закличе тебе.

Тепер Мері зрозуміла: Марті заборонили навіть згадувати про Коліна. Ось чому дівчина була така стурбована, коли вона, Мері, почула плач і стала її допитувати.

— То Марта увесь час знала про тебе? — спитала, аби ще раз переконатися.

— Так, вона часто сюди заходить. Доглядальниця часом кудись іде, то замість неї залишається Марта.

— Егей, у тебе вже очі злипаються, — мовила Мері, глянувши на нього. — Певно, вже піду.

— Зачекай, спробую заснути, поки ти ще тут, — трішки зніяковіло попросив він.

— Гаразд, то заплющ очі, а я тихенько тобі заспіваю, — проказала Мері, присуваючись ближче.

— Добре, співай, — мовив він сонно.

Дівчинка схилилася над ліжком, погладила його по руці і завела колискову мовою хінді, якої навчилася від своєї няні.

— Так гарно, — ще встиг вимовити хлопець і поринув у сон. Мері обережно підвелася, взяла свічку і навшпиньках вийшла з кімнати.

Розділ 14

Юний раджа

Зранку так само лив дощ. Пустище потопало у густому тумані. Про те, щоб іти надвір, не було й мови. Мері хотіла поговорити з Мартою, але та цілий ранок була чимось зайнята. Лише пообіді вдалося запросити її до кімнати. Марта захопила зі собою плетиво — дівчина плела панчохи, аби не марнувати часу.

— То що ти хотіла? — спитала вона Мері, тільки-но обоє всілися перед каміном. — Здає’ся, маєш щось мені сказати.

— Ще й як маю. Слухай: я вже знаю, хто ото плаче вночі, — сказала Мері.

Марта кинула плетиво на коліна і злякано видивилася на неї.

— Не може бути! — вигукнула вона. — Звідкіля?!

— Ще й як може бути, — спокійно провадила далі Мері. — Посеред ночі знову почула той плач, тому встала з ліжка і пішла шукати. І так знайшла Коліна.

Марту кидало то в холод, то в жар.

— Ох, Мері, Мері, ну нащо ти ото наробила мені клопоту? Ну чого було туди ходити? Хоч я тобі нічо’ не казала… все одно — кінець моїй службі. Бідна моя голова! — Марта ледве не зривалася на плач, так боялася.

— Ніхто тебе і пальцем не торкнеться, — рішуче сказала Мері. — Колін дуже втішився, що я його знайшла. А потім ми з ним довго-довго говорили. Врешті він сказав, що хоче щодня мене бачити.

— Він?! — здивовано вигукнула Марта. — Він хоче тебе бачити?! Та ти просто не знаєш, що з ним ся робить, коли він впадає у гнів. Тоді ото плаче і коверзує як мала дитина, аби нам допекти. Не бійся, він добре