Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

І вона знервовано рушає до дверей. Тобто дає зрозуміти, що мені треба ушиватися. Що й казати, вскочив, як жаба в жар! Ба, так воно й було — на якусь мить я справді ніби роздяг її очима. А вона витонченим жіночим інстинктом відчула цей момент чоловічої слабкості. На моєму місці було б безглуздям заперечувати щось чи наполягати на своїх запитаннях. І я йду до дверей, але, перш ніж вийти, зупиняюсь і, гречно подякувавши їй за терпіння та щирість, кажу, дивлячись на годинника:

— Зараз чверть на сьому… Я цілком офіційно запрошую вас відвідати між дев’ятнадцятою годиною тридцять хвилин та двадцятою годиною наше управління на Каля Вікторієй, щоб дати деякі свідчення. — Я дістаю з кишені візитівку й подаю їй. — Вам буде замовлено перепустку.

— Для чого? — нервується вона.

— Щоб розпізнати один предмет.

Я відчуваю, як вона напружується і цідить крізь зуби:

— Який предмет?

— Шприц.

— Чи не думаєте ви, що це мій шприц?

— Поки що нічого не можу стверджувати.

— Але натякаєте… оцим своїм запрошенням до міліції.

Проте я показую, що розмова закінчена. В напівтемний передпокій просмикується вузенький промінчик світла з кімнати. Мені добре не видно, але я міг би заприсягтися, що одні з дверей, чи то на кухню, чи то у ванну, безшумно зачинилися. Петронела як господиня перша підходить до вхідних дверей і відчиняє їх. Я об щось перечіпаюсь і, заточившись, натикаюсь на неї. Прошу вибачення і виходжу. Вслід мені Петронела проказує слова прощання так само мляво, як і на початку моєї візити.

На вулиці владно вступив у свої права темний осінній вечір. Машина чекає на мене. Водій махає рукою. Я відповідаю йому, показуючи на найближчий телефон-автомат. У мене Промайнув один здогад, і я мушу негайно його перевірити. Накручую номер Петронелиної квартири. Через кілька секунд до телефону підходить чоловік. Для нього в мене заготовлене запитання:

— Квартира лікаря Влада?

— Ви помилилися, товаришу.

Отже, інтуїція не підвела. У квартирі весь час, поки я розмовляв з колишньою коханкою Крістіана Лукача, був хтось третій, а саме: власник пантофлів, курій, що залишив недопалки «Кента», новий коханець студентки. Той самий чоловік, про якого згадував у нашій розмові художник Валеріан Братеш.

Я весело йду до машини. Мої відвідини виявилися плідними. Ще виразніше вимальовується версія нещасливого випадку, щоб не сказати злочину. Звичайно, останню риску під всіма цими гіпотезами підведуть відбитки пальців на шприці та коробці, в якій його знайдено.

Водій, відчинивши дверцята машини, повідомляє, що мене розшукував по телефону капітан Поваре.

— Куди тепер?

— В управління.

Викликаю по телефону Поваре.

— Хух, як добре, що ти подзвонив! — полегшено зітхає мій бойовий побратим. — Де ти? Десь біля проспекту Друмул Таберей?

— Горить щось?

— Горить! Тебе шукає по всіх усюдах прокурор Беріндей… Він чимось знервований…

— Через мене?

— Ні! Через Лукрецію Будеску… Вона зникла! Й досі не повернулась додому. Весь будинок на Ікоаней на ногах. І Григораш хотів перебалакати з тобою. Не кажу вже про те, що двічі шукала тебе по телефону Лілі.

— Все гаразд. За десять хвилин буду. Запроси до нас прокурора.

Пропажа Лукреції Будеску воскрешає в моїй пам’яті діагноз Петронели Ставру. Хвороблива пристрасть Лукреції Будеску до студента з мансарди не підлягає сумніву. Причеплива ідея! Любов старої панни! Куди вона в біса запропастилася? Пішла лишень в церкву помолитися. Чому вона не повернулася? Диво, та й годі, мене тривожать всі ці події, не йдуть з гадки. Хоч я й певний, що рано чи пізно вона Одвернеться додому. А ні, то знайдемо, на те ми й міліція…

Я запалюю сигарету, другу подаю водієві. Глибоко затягуюся. Гадаю, зараз я на шляху розгадки «двозначного» випадку. Мені конче треба поговорити з Григорашем, бо потім у мене, можливо, буде зустріч з Петронелою Ставру. Я певний, що Крістіан Лукач, потерпаючи від страшенного болю під час нападу, у відчаї звернувся до Петронели. Дівчина виявила слабкість, зробила йому ін’єкцію, але помилилася дозою, й це призвело до нещасливого випадку. Все ніби так, але залишається нерозв’язана проблема: хто дістав ампулу з морфієм? І як? Контрабандою? Чи її тримав про запас сам Крістіан Лукач? Чи її мала у своїй медичній торбині Петронела?

«Дачія» робить крутий ефектний віраж. Гальма скрегочуть і вищать по асфальту, як в американському кінофільмі. Цей віраж повертає і хід моїх думок. Лілі… Шукала мене. Ось уже вечоріє, вона розшукує по телефону, а мене й досі нема. Все за те, щоб порвати зі мною, мушу це визнати. Але що я можу вдіяти? Змінити фах? Ба ні, краще якийсь інший вихід… Але й від Лілі я просто так не відмовлюся, хоч би що там сталося.

11

Сидимо вчотирьох у нашому кабінеті: прокурор, Григораш, Поваре і я. На столі кухоль з водою, з якого ми по черзі вгамовуємо спрагу.

— Ну ось, ми його тут чекаємо, як бога, — зустрів мене насмішкувато прокурор, — а він десь там забув і про час, і про нас, розкошує карасями в сметані.

— Це було б непогано! — ковтаю з кухля води і витираю тильним боком долоні губи.

— Знову вона тебе шукала… сам знаєш хто, — нагадує мені Поваре.

Тільки Лілі мені зараз бракує! Нам і так не сидиться на місці. Свій погляд я одразу звертаю на прокурора і прошу його розповісти, що там приключилося, на вулиці Ікоаней.

— Капітане, хоч як мені шкода засмучувати вас, але Лукреція Будеску з церкви додому не повернулась. П’ять хвилин тому я розмовляв по телефону з Цугуями — її ще нема. А що справа вимагає, щоб було оформлено протокола, то я заходився її розшукувати. Я з’їздив у церкву, куди вона вчащає, побалакав із священиком. Він добре знає Лукрецію Будеску і бачив її сьогодні близько четвертої дня… А тепер десь носить її лиха година… Що будемо робити?

Знову мені пригадується діагноз, який Петронела Ставру поставила своїй «суперниці»… Гаразд, нехай і так, але куди могла щезнути Лукреція Будеску?

— Що будемо робити? — все домагається відповіді невідомо від кого прокурор.

— А що робити? Нічого не залишається, як чекати, поки знайдеться.

— А протокол?

Я розумію Беріндея. На даному етапі цей «двозначний випадок» однаково числиться і за прокуратурою, і за карним розшуком. Виконання ж формальностей, тобто підпис Лукреції Будеску під протоколом, автоматично перекладає справу на наші плечі.

— Треба чекати! — повторюю.

— І де її лихий носить?

Це запитання Поваре адресує, видно, особисто мені. Іншим разом я відповів би жартома, але зараз