Читати книгу - "Точка Обману"

Чорт! Секстон крізь скло поглянув на Габріель. Вираз обличчя асистентки говорив про те, що сенаторові і так уже було ясно. Тебе загнали в кут. Треба відповідати прямо, а не крутитися вужем. Виходу немає. Секстон рішуче підвів голову:

— Я спрямував би нинішній бюджет НАСА в освітню систему, якби мені належало вибирати. Я віддав би перевагу нашим дітям, а не космосу.

На обличчі Марджорі Тенч з’явився вираз абсолютного потрясіння.

— Я просто ошелешена. Можливо, я недочула? Ставши президентом, ви збираєтеся скасувати нашу космічну програму?

Секстон відчув, що закипає. Радниця президента змусила його говорити те, що було потрібно їй. Він спробував заперечити, але не встиг:

— Тож ви, сенаторе, офіційно заявляєте, що готові запросто знищити агенцію, яка послала людину на Місяць?

— Я намагаюся довести, що космічні перегони скінчилися! Часи змінилися. НАСА вже не відіграє визначальної ролі в житті пересічних американців, проте ми продовжуємо фінансувати її, неначе нічого не сталося.

— Тож ви не вважаєте, що наше майбутнє — це космос?

— Ясна річ, космос — це майбутнє, проте НАСА — це справжнісінький динозавр! Нехай вивченням космічного простору займається приватний сектор. Американські платники податків зовсім не повинні спустошувати свої гаманці кожного разу, коли який-небудь вашингтонський інженер захоче зробити фотографію Юпітера вартістю мільярд доларів. Американці втомилися від необхідності продавати майбутнє власних дітей, щоб годувати застарілу зажерливу агенцію, яка дає так мало реальних результатів на вкладені колосальні кошти!

Тенч театрально зітхнула:

— Мало реальних результатів? Але ж за винятком окремих програм, зокрема пошуку позаземного інтелекту, НАСА зазвичай одержує величезні дивіденди на вкладені кошти.

Секстон здивувався тому, що Тенч визнала безуспішність окремих програм. Яка помилка! Ну, спасибі, що нагадала. Цей проект свого часу виявився найстрашнішою фінансовою ямою, в яку провалилася НАСА. І хоча нині вчені намагалися якось підфарбувати й оживити програму, змінивши назву на «Витоки» і перетасувавши деякі завдання, все одно вона залишалася проектом, заздалегідь приреченим на фіаско.

— Марджорі, — сказав Секстон, скориставшись слушною нагодою, — я говоритиму про цю програму лише тому, що ви самі про неї згадали.

Дивно, але, здавалося, Тенч із задоволенням почула ці слова.

Секстон прокашлявся.

— Багато людей і не підозрюють, що НАСА займається пошуками позаземних цивілізацій майже тридцять п’ять років. Причому це полювання за скарбами влітає в чималу копійчину: системи супутникових антен, потужні передавачі, мільйони доларів на зарплату вченим, які сидять у темних кімнатах, наполегливо прослуховуючи порожні плівки. Але все це — жахливе марнотратство ресурсів.

— Тобто ви хочете сказати, що позаземного інтелекту не існує? Що там, у космосі — пустка і ми у Всесвіті самі-самісінькі?

— Я вважаю, що коли уряд за тридцять п’ять років витратив сорок п’ять мільярдів доларів і не отримав жодного позитивного результату, то проект має бути скасовано. — Секстон зробив паузу, щоб зміст його слів дійшов до всіх і кожного. — Після тридцяти п’яти років невдалих спроб нам навряд чи вже вдасться виявити життя де-небудь за межами Землі.

— Ну а якщо ви все-таки помиляєтеся?

Секстон закотив очі.

— О, заради Бога, міс Тенч! Якщо раптом виявиться, що я не маю рації, я готовий з’їсти власного капелюха.

Марджорі Тенч втупила у Секстона свої жовтаві очі.

— Я запам’ятаю ці ваші слова, сенаторе. — І вперше за час дискусії посміхнулася. — Гадаю, ми всі запам’ятаємо.

За шість миль від студії, в Овальному кабінеті, президент Зак Герні вимкнув телевізор і налив собі шкалик. Як і обіцяла Марджорі Тенч, сенатор Секстон клюнув на наживку. Цілком і повністю.

24

Майкл Толланд і сам світився радістю. Йому передалося те захоплення, яке відчувала зараз Рейчел Секстон, котра, ошелешено розкривши рота, мовчки стояла з метеоритом у руці. Здавалося, вишукана краса цієї жінки повністю поступилася місцем виразу дитячого подиву: маленька дівчинка вперше в житті побачила Санта-Клауса.

«Прекрасно розумію, що ти зараз відчуваєш», — подумав він.

Якихось дві доби тому Толланд пережив те саме потрясіння. Він теж ошелешено замовк. Наукові і філософські наслідки цього відкриття й досі бентежили його, примушуючи наново обдумувати все, що він знав про природу.

Океанографічні відкриття самого Толланда охоплювали декілька раніш невідомих глибоководних видів. Але цей «космічний жук» був абсолютно іншим рівнем наукового прориву. Попри схильність Голівуду зображати інопланетян у вигляді маленьких зелених чоловічків, і астробіологи, і популяризатори науки — усі зійшлися на думці, що, зважаючи на адаптаційні здібності земних комах, позаземне життя матиме, найпевніше, жукоподібну форму.

Комахи належать до істот із зовнішнім скелетом та членистими ногами. У світі налічується приблизно мільйон двісті п’ятдесят тисяч видів комах, близько п’ятисот тисяч з яких і досі чекають належної класифікації.

Вони становлять дев’яносто п’ять відсотків усіх земних видів узагалі і сорок відсотків біомаси планети.

Але вражає не стільки розмаїття комах, скільки їхня адаптивність. Від антарктичного льодового жука до сонячного скорпіона з Долини Смерті всі вони чудово переносять неймовірні температури, засуху і тиск. Вони навіть навчилися пристосовуватися до найсмертоноснішої з усіх відомих на Землі сил — до радіації. Після ядерних випробувань 1945 року військові, надягнувши захисні скафандри і вивчаючи наслідки вибуху, виявляли, що і таргани, і мурашки почуваються чудово, немов нічого не відбулося. Астрономи дійшли висновку, що членистоногі із захисним панциром — прекрасні кандидати на заселення незліченних радіоактивних планет, де ніщо інше просто не має можливості вижити.

«Схоже, астробіологи мають-таки рацію, — подумав Толланд. — Позаземні форми життя — це жуки».

У Рейчел аж ноги підігнулися.

— Я не можу... я не можу повірити, — мовила вона, не випускаючи з рук шматок метеорита з закам’янілою комахою. — Ніколи не думала...

— Не поспішайте, нехай вгамуються ваш подив та потрясіння, — сказав, посміхаючись, Толланд. — Мені особисто знадобилася доба, аби знову відчути під собою ноги.

— Бачу, у нас новачок, — приєднався до розмови нехарактерно високий азієць, підходячи до них.

Побачивши його, і Коркі, і Майкл умить здулися, як проколоті повітряні кульки. Чарівна мить розбилася на друзки.

— Доктор Вейлі Мін, — відрекомендувався