Читати книгу - "Пан Ніхто"

виходжу з кабіни. У кав'ярні навстоячки випиваю чашку кави, безцільно роззираючись навкруги. Присутні не звертають на мене уваги. Залишаю обов'язковий франк, виходжу з кав'ярні, перетинаю вулицю і опиняюся біля вокзалу. Знаходжу камеру схову, зокрема шафу 56, відмикаю її щойно знайденим ключем. Там виявляється невелика, але важка чорна валізка. На щастя, мій «ягуар» зовсім близько. Через дві хвилини я вже їду, не знаючи куди. І оскільки я не люблю їздити навмання, всупереч тому, що я кажу при людях, збочую в найближчу темну вуличку й відчиняю валізку. В записці, що лежить в умовленому місці, зазначено точну адресу. Зачиняю валізку і рушаю далі.

Установа знаходиться десь за брамою Клінанкур. Біля маленької конторки з іржавою вивіскою: «Комісійні автомобілі» — мене зустрічає літній чоловік у засмальцьованому вигорілому халаті.

— Пошкоджених автомобілів не купую, — попереджає він, коли я зупинив машину перед конторкою.

— А я не продаю, — заспокоюю його. — Мене прислав Жак.

Чоловік зиркає на мене швидко, а тоді киває головою.

— Чим можу служити?

— Вмонтуйте мені одну деталь.

— Вона при вас?

Я показую очима на сидіння, де лежить валізка.

— Куди її вмонтувати?

— Під шасі, до бака.

— Гаразд, почекайте.

Чоловік сідає за кермо, підгонить мого «ягуара» до цементованої ями, потім вилазить і зникає під машиною.

— Усе гаразд, — повторює він, вилазячи з ями. — Вона не така трухла, як здається.

Поки чоловік шукає підхожу металеву коробку для моєї «деталі» і згодом, коли він прикріплює її до шасі, з прибудови до конторки двічі визирає молода жінка. У неї прищаве обличчя, накручене волосся. Мабуть, вона здивована тим, що якийсь клієнт завітав до їхньої конторки.

— Моя дружина, — заспокоює господар.

Він виявляється спритнішим, ніж я сподівався. Через півгодини коробку з «деталлю» надійно прикріплено до шасі. Я вирішую скористатися нагодою й залагодити ще одну справу. Входимо в конторку, і, перш ніж розрахуватись, пояснюю йому, що за справа, виймаючи з кишені маузер з обоймами. Чоловік киває. Приносить звідкись банку з-під мастила і знімає кришку, очевидно, заздалегідь припасовану. Потім замотує пістолета з обоймами в ганчір'я, кладе все це на дно банки і знову закриває її.

— Киньте в багажник — ніхто не зверне й уваги.

Розрахувавшись, я так і роблю. Заводжу мотор і на прощання махаю рукою. У вікні знову з'являється прищаве обличчя жінки з накрученим волоссям.

Поки я петляю «ягуаром» по бульвару Орнано, мої думки знову повертаються до Сен-Мартена. Найкраще б взяти під приціл Милка, й він сим вивів би на місце зустрічі. Але я не знаю, де мешкає Милко, і не думаю, щоб він ще й досі марнував час у кав'ярні. Тоні ж, певно, там, і оскільки він другий учасник зустрічі, я простежу за ним.

Виїжджаю на вулицю Параді й бачу, що чорна «сімка» Тоні стоїть на своєму звичайному місці. Задкую, звертаю у першу ж вуличку, ховаючи свого «ягуара» за широким «шевроле» так, щоб у разі потреби його можна було швидко вивести на вулицю Параді. Відтак виходжу трохи розім'ятися.

— Нарешті хоч один друг! — зустрічає мене Тоні, коли десь о п'ятій заглядаю до кав'ярні «У болгарина».

Він, як завжди, за чаркою, але ще не п'яний. Замовляю собі кухоль пива й сідаю за його столик.

— Розумію, друже, твою самотність, але нічим не можу зарадити, — співчутливо підморгує Тоні.

— А я не розумію того, що ти розумієш, — відповів я, запалюючи «зелену» сигарету.

Людина — така тварина, що звикає до всього, навіть до «зелених» сигарет. Мені тепер здається, що я змирився б з іншими.

— Не вдавай дурника, — зауважує Тоні. — Всім відомо, що Кралев викрав її в тебе перед носом. А ти, щоб якось утішитись, підкотився до француженки. Така здорова й чорнокоса… начебто не наша…

— Вигадуєш таке, що…

— Так, друже, про все дізнаються… Дарма що Париж — велике місто… Чим швидше ти це збагнеш, тим менше поротимеш дурниць.

— Про Кралева — це твоя вигадка, — кажу я кисло, хоч зараз Кралев цікавить мене так само, як і Ліда.

— Вигадую? Коли б ти був тут в обід, то побачив би, як вони туркотіли за цим столом. А потім Кралев повів її в Ельзаський пивний бар. Кажи що хочеш, але наш Кралев — путній хлопець: що задумав, того доб'ється.

— Вигадки! — повторюю я. — Кралев не бабій. Від злоби йому ніколи й про жінок думати.

— Що не бабій, це правда, — погоджується Тоні. — Але якщо вже запалиться, — краще, друже, відступитися. Такий запалюється один раз у житті, і не знаю, що зупинить його.

Ми ще якийсь час продовжуємо цю розмову. Я вдаю, що плітки про Ліду мене не обходять, але роблю це так неоковирно, щоб Тоні думав, ніби я тільки вдаю, хоч усе це й справді мало хвилює мене. Згодом я помічаю, що співрозмовника також мало цікавить те, про що він розповідає. На думці в нього зовсім інше. Мабуть, має статися або вже сталося щось дуже важливе, бо сьогодні Тоні навіть не хоче пити.

Як я й передбачав, десь о шостій він розраховується й залишає мене, посилаючись на те, що хоче трохи відпочити. В кав'ярні крім нас, жодного болгарина, якщо не брати до уваги хазяїна, який саме підраховує виторг. Отже, вдаватися до надто складних маневрів нічого. Через дві хвилини після Тоні я також виходжу надвір, звертаю в сусідню вуличку і, завівши мотор, чекаю чорної «сімки».

Стежити з автомобіля за людиною, яка припускає, що за нею можуть стежити, — морочлива справа. Ще менш розумно робити це з автомобіля, який вона добре знає і може впізнати його за триста метрів. Але я ладен піти на це, оскільки іншого виходу немає. Аж раптом бачу — Тоні пішки перетинає вулицю і йде зовсім у протилежний Сен-Мартену бік. Чекаю хвильку в «ягуарі», щоб він трохи відійшов, кидаю машину і рушаю за ним.

Те, що Тоні не скориставсь автомобілем і пішов не в бік Сен-Мартена, можна пояснити кількома причинами. Він вирішив щось купити або залагодити якусь справу до зустрічі з Милком. Чи вирішив дістатися на місце зустрічі в таксі. Або просто хоче перевірити, чи не стежать за ним. До зустрічі з Милком у нього може бути ще якась зустріч. Не виключено, що він і не збирається йти на домовлене місце.

Ідучи назирці за маленькою постаттю вздовж довгого ряду машин біля тротуару, що прикривають мене, я механічно аналізую всі ці причини. Коли б Тоні треба було щось купити або зробити якусь справу, він не став би