Читати книгу - "Незнайко на Місяці"

Наївшись, Незнайко відчув себе щасливим і добрим. Від радості йому кортіло заспівати або зробити кому-небудь щось дуже приємне. Він сидів за столиком, слухав музику, дивився на коротульок, які танцювали, розглядав тих, що сиділи за сусідніми столиками. Всі вони жваво розмовляли і весело сміялись. У всіх були добрі, привітні обличчя. І цей чорненький коротулька, що приносив Незнайкові їсти, теж дуже привітно позирав на нього.

«Що ж, тут цілком добре, — благодушно подумав Незнайко. — Видно, й на Місяці живуть добрі коротульки!»

Все, що сталося з ним доти, вже здавалося йому непорозумінням чи безглуздим сном, про який не варто й згадувати.

Вставши з-за столу й помахавши здалеку офіціантові на прощання ручкою, Незнайко пішов собі, але офіціант швидко наздогнав його і, чемно всміхнувшись, сказав:

— Ви забули, дорогий друже, про гроші.

— Про що? — з приємною усмішкою перепитав Незнайко.

— Про гроші, дорогий друже, про гроші!

— Про які, дорогий друже, гроші?

— Ну, ви ж повинні, дорогий друже, заплатити гроші.

— Гроші? — розгублено мовив Незнайко. — А що це таке, дорогий друже? Я, як би це сказати, вперше чую таке слово.

Усмішка вмить зникла у офіціанта з обличчя. Він навіть якось неприродно зблід від злості.

— Он воно що! — пробурмотів він. — Уперше чуєш таке слово? Ну це тобі не минеться так!

Схопивши Незнайка за руку, він одтягнув його вбік і, діставши з кишені свисток, пронизливо засвистав. Одразу ж десь з темряви вискочив коротулька в синьому мундирі з блискучими металевими гудзиками і в мідній касці на голові. В руках у нього був замашний гумовий кийок, а біля пояса пістолет у кобурі.

— Пане поліцейський, ось цей не віддає гроші! — поскаржився на Незнайка офіціант.

— Як ти смієш не віддавати гроші, скотино? — загорлав поліцейський, упершись руками в боки й випнувши вперед товстий живіт.

— По-перше, я не скотина, — з гідністю відповів Незнайко, — а по-друге, у мене нема ніяких грошей. Я ніяких грошей у нього не брав і навіть не бачив.

— А оце ти бачив? — спитав поліцейський і тицьнув Незнайкові під ніс гумовим кийком.

Незнайко мимоволі відкинув голову назад.

— Що це, по-твоєму? — спитав поліцейський. — Ану понюхай.

Незнайко обережно понюхав кінчик кийка.

— Це, мабуть, гумова палиця, — пробурмотів він.

— Гумова палиця! — перекривив поліцейський. — От і видно, що ти осел! Це вдосконалений гумовий кийок з електричним контактом. Скорочено УГКЕК. Ану, стій струнко! — скомандував він. — Струнко мені! І ніяких балачок!

Незнайко машинально підвів голову й витягнув руки. Поліцейський тицьнув йому кінчиком кийка в лоб. Почувся тріск. Незнайка вдарило електричним струмом, і так сильно, що іскри полетіли з очей, у голові загуло, і він захитався, не маючи сили встояти на ногах. Схопивши Незнайка за комір, поліцейський почав нишпорити у нього в кишенях і, нічого не знайшовши, потяг його крізь натовп, що вже збирався довкола.

— Р-р-розійдись! І ніяких балачок! — кричав він, погрозливо розмахуючи кийком.

Натовп одразу розійшовся. Поліцейський протягнув Незнайка по вулиці, завернув у вузенький провулок і зупинився біля чорної поліцейської машини, схожої на автофургон з невеликим загратованим вікном у кузові. Відчинивши навстіж дверцята, він владно кивнув Незнайкові пальцем і, насупивши брови, сказав:

— Фіть! Фіть!

— А що це значить — «фіть-фіть»? — не зрозумів Незнайко.

— А то значить, що скоріше залазь у кузов, поки я не розізлився! — загорлав поліцейський.

Побачивши, що Незнайко загаявся, він з такою силою штурхонув його в спину кийком, що той сторчма полетів у кузов.

Не встиг Незнайко збагнути, що сталося, як дверці за ним зачинилися. Піднявшись з брудної запльованої підлоги, Незнайко натиснув дверцята плечем, але вони не відчинялися. Тоді він щосили затарабанив у дверцята кулаком і закричав:

— Гей, що тут у вас робиться?

Проте поліцейський не відповів йому, а сів у кабіну поруч з шофером і скомандував:

— Швидко в поліцейське управління!

Двигун загуркотів. Автомобіль застрибав по бруківці й за чверть години Незнайко був уже в поліцейському управлінні. Поліцейський, якого, до речі, звали Фіглем, здав Незнайка з рук до рук другому поліцейському, якого звали Міглем. Поліцейський Мігль був одягнутий у такий же мундир, як і Фігль, тільки гудзики на його мундирі були не такі яскраві, як на мундирі Фігля. Це, напевне, пояснювалось тим, що служба поліцейського Мігля проходила не на відкритому повітрі, а в закритому, погано провітрюваному приміщенні, від чого метал, з якого були зроблені гудзики, поступово вкривався окисом і тьмянів.

Усі стіни цього приміщення були заставлені високими шафами, в яких були відомості про різних злочинців. Посеред кімнати стояв міцний дубовий стіл з масивними прямими чотирикутними ніжками. Позаду стола з одного боку стояв фотографічний автомат для виготовлення фотокарток, з другого боку — рентгенівський апарат, за допомогою якого просвічували арештованих наскрізь, щоб узнати, чи, бува, не приховали вони крадених коштовностей у себе в шлунку, заздалегідь проковтнувши їх. Біля дверей стояла так звана штафірка, тобто прилад для вимірювання зросту злочинців, що складався з довгої, установленої на підставці вертикальної рейки з поділками та рухомої планки.

На столі стояли телефонний апарат, скринька з чистими бланками для реєстрації арештованих, плоска коробочка з чорною друкарською фарбою, щоб робити відбитки пальців, і мідна каска Мігля.

Для точності треба сказати, що мідна каска Мігля блищала не так яскраво, як каска Фігля. Ця обставина особливо впадала в очі, коли Фігль, зайшовши до кімнати, зняв з голови каску й поставив її поряд з каскою Мігля. При цьому виявилося ще й те, що Фігль і Мігль були дуже схожі один на одного: обоє вилицюваті, широколиці, у обох низькі лоби й темне жорстке, підстрижене їжаком волосся, що починалося мало не від самих брів.

Незважаючи на велику зовнішню схожість, характери Фігля і Мігля були зовсім різні. Якщо Фігль був коротулька сердитий і не терпів, за його власними словами, ніяких балачок, то Мігль, навпаки, любив поговорити і навіть пожартувати. Як тільки двері зачинилися за Фіглем, Мігль сказав Незнайкові:

— Осмілюся вам доповісти, голубчику, що в усьому поліцейському управлінні перша персона — це я, бо перше, що ви бачите, опинившись тут, це не що інше, як моє обличчя. Хи-хи-хи-хи! Правда ж, дотепний жарт?

Не давши Незнайкові відповісти на поставлене запитання, він мовив далі:

— Моїм найпершим обов'язком є встановити особу кожного спійманого злочинця, тобто в даному разі вашу особу.

— Але ж я не злочинець! — заперечив Незнайко.

— Усі так