Читати книгу - "Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)"

— Куди ми йдемо? — запитала я.

— Ідемо шукати його, — відповів панотець.

— Панотче, ви мене збентежили, — звернулась я до нього, поки ми йшли. — Здалося, ніби ви засмутилися, коли я сказала, що його немає зі мною.

— Дочко моя, що тобі відомо про релігійне життя?

— Дуже мало. Знаю, що священники дають обітницю бідності, доброчесності та послуху.

Я задумалася, казати щось іще чи ні, й вирішила продовжити:

— І що судять гріхи інших, хоча й вони таке саме творять. Що думають, ніби знають усе про шлюб і кохання, ніколи не одружившись. Що погрожують нам пекельним полум’ям за хибні вчинки, які й самі коять. І представляють нам Бога як істоту мстиву, що звинувачує людину в смерті свого єдиного Сина.

Панотець розсміявся.

— У тебе чудове католицьке виховання, — сказав він. — Та я не питаю про католицизм. Питаю про духовне життя.

Спочатку я й не знала, що відказати.

— Не знаю напевно, — промовила я зрештою. — Я знаю людей, які полишають усе й вирушають на пошуки Бога.

— І знаходять?

— Відповідь знаєте ви. Я ж поняття не маю.

Священник помітив, що я захекалась, і вповільнив рух.

— Твоє визначення помилкове, — заговорив тоді. — Хто вирушає на пошуки Бога, дарма втрачає час. Він може пройти чимало доріг, прилучитися до багатьох релігій та сект, але в такий спосіб ніколи не знайде Його.

Бог — тут, тепер, поряд із нами. Ми можемо побачити Його в цьому тумані, на цій землі, у цьому одязі, в цих черевиках. Його ангели охороняють нас уві сні й допомагають нам у роботі. Щоб зустріти Бога, достатньо роззирнутися довкола.

Ця зустріч — нелегка. У міру того, як Бог залучає нас до своєї таїни, ми почуваємося все дужче спантеличеними. Бо Він постійно просить нас слідувати за нашими мріями й серцем. Це робити важко, бо ми звикли жити інакше.

І, на наш подив, ми відкриваємо, що Бог хоче бачити нас щасливими, тому що Він є отцем.

— І матір’ю, — додала я.

Імла почала розвіюватись. Я вже могла розгледіти селянську хату, де якась жінка складала дрова.

— Так, і матір’ю, — відказав він. — Щоб жити духовним життям, не потрібно вступати до семінарії, пеститися, не пити вина чи не кохатися. Достатньо мати віру й прийняти Бога. А тоді кожен перетворюється на Його шлях, ми стаємо знаряддям Його чудес.

— Він розповідав мені про вас, — урвала я священника. — І навчав тих самих речей.

— Сподіваюся, ти приймеш Його дари, — відповів панотець. — Адже так було не завжди, як цього навчає історія. Осіріса четвертували в Єгипті. Між грецькими богами — непорозуміння через земних жінок та чоловіків. Ацтеки прирікають на вигнання Кетцалькоатля. Боги вікінгів спостерігають за пожежею Вальгалли, підпаленої через жінку. Христа розпинають. Чому ж?

Я не знала, як відповісти.

— Тому що Бог приходить на Землю, щоб показати нам нашу могутність. Ми — частина Його мрії, а Він прагне щасливої мрії. А тоді, якщо ми приймаємо те, що Бог створив нас для щастя, то маємо погодитися і з думкою про нашу провину в усьому, що призводить нас до печалі й поразки. Тому ми завжди й убиваємо Бога. Чи то на хресті, чи то у вогні, чи то у вигнанні, а чи й у нашому серці.

— Але ж ті, хто Його розуміють...

— Ці змінюють світ. Ціною великих жертв.

Жінка, що складала дрова, побачила панотця й побігла до нас.

— Панотче, яка я вдячна! — мовила вона, цілуючи йому руки. — Цей юнак вилікував мого чоловіка!

— Це Пречиста Діва вилікувала, — відповів панотець, прискоривши крок. — А він був лише знаряддям.

— Ні, це він. Зайдіть до нас, будь ласка.

І в ту мить я пригадала попередній вечір. Коли ми підходили до базиліки, якийсь чоловік сказав мені щось на кшталт: «Ви поряд із людиною, що творить чудеса!»

— Ми поспішаємо, — відповів панотець.

— Та ні, ні, — втрутилась я, вмираючи від сорому за мою французьку, чужу для мене мову. — Я змерзла й хотіла б випити чашку кави.

Жінка взяла мене за руку, й ми увійшли. Дім був вигідний, але без розкошів: кам’яні стіни, дерев’яні підлога й стеля. Перед розпаленим каміном сидів чоловік, десь років шістдесяти.

Щойно побачивши панотця, він підвівся поцілувати йому руку.

— Та сиди, сиди, — мовив той. — Ти ще не одужав.

— Я вже набрав десять кіло, — відповів господар. — Та жінці допомагати ще не можу.

— Не хвилюйся. Незабаром ти почуватимешся іще краще, ніж попередньо.

— А де той юнак? — запитав чоловік.

— Я бачила, як він прямував туди, куди й завжди, — відказала жінка. — Тільки сьогодні він був на машині.

Панотець мовчки поглянув на мене.

— Поблагословіть нас, панотче, — мовила жінка. — Сила ваша...

— ...Пресвятої Діви, — обірвав її панотець.

— ...Пресвятої Діви Богородиці, та ця сила є також і ваша. Саме ви привели сюди того юнака.

Цього разу панотець уже уникнув зустрітися зі мною очима.

— Помоліться ж за мого чоловіка, панотче, — знов попрохала жінка.

Священник глибоко зітхнув.

— Стань переді мною, — сказав він хазяїнові.

Старий послухався. Священник приплющив очі й прочитав «Авемарію». Потім підніс молитву до Святого Духа, благаючи не покидати того чоловіка й