Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

— Дай нам секунду.

Вийшовши на вулицю, Вітмен порився в кишені й дістав скручену зім’яту цигарку. Він затиснув її губами і задивився на енергійних першокурсників, що снували університетом. Хвилини спливали, і він закурив ще цигарку. І коли знову підіймався сходами нагору, то й досі чув, як волає Нестор за дверима. Чарлі спокійним голосом намагався вгамувати чоловіка з VGA-кабелем і слоновою пам’яттю. Вітмен не потурбувався постукати, просто увійшов.

— …Зроби мені таку послугу. Будь ласка, — почув він Чарлі.

Нестор кивнув, уникаючи дивитися в очі Вітмену.

— Послухаю, що ви скажете. Лише заради тебе.

Він вказав на Вітмена.

— А йому краще припнути язика, бо інакше я накажу охороні викинути вас обох звідси, чули мене?

— Виразно й чітко, Несторе.

Нестор повернувся до них спиною — можливо, для того, щоб не дивитися на Вітмена. Вітмен зауважив про себе, що каталонець не носить жодного взуття і що на ньому різні шкарпетки. Спочатку здалося, що Нестор дивиться просто в стіну. Навіть коли той підняв руку й погладив щось, це все одно не мало сенсу. Нестор дивився на білу дошку.

Півдошки займав кадр із «Прибуття потяга на вокзал Ля-Сьота» — 50-секундного німого документального фільму, знятого братами Люм’єрами у 1895 році. У цій класичній стрічці на екрані з’являється залізничний потяг, що стрілою несеться просто на глядацький зал, наче збираючись врізатися в гущу глядачів і перетворити їх на місиво переламаних кісток. Ефект, звісно, вийшов випадковий, та яким же дивовижним він був. Завдяки сюжету про потяг платформа і досі привертала світову увагу, хоч минуло вже понад сто років після створення фільму.

Другу половину дошки займав плакат фільму. Інспектор Скотленд-Ярду з талантом до гіпнозу й маскування дивився крізь лінзи в дротяній оправі. Вдягнений у важке чорне пальто і величезний циліндр, неприродно блідий у своєму гримі, з моторошно симетричними гострими зубами, вишкіреними в нерухомій посмішці, він ніби сподівався загіпнотизувати й залякати жертву, змусити її розкрити таємниці злочинного світу за допомогою цієї жахливою посмішки. «ЛОНДОН ПІСЛЯ ОПІВНОЧІ» — зазначав густо-чорний напис угорі.

Нестор продовжував водити пальцями вгору-вниз уздовж плаката, примруживши очі.

— Що він робить? — пошепки спитав Вітмен Чарлі.

— Гадки не маю.

— Наче сцена Ґері Олдмена з «Професіонала», — прошепотів він і зробив жест, ніби розриваючи уявний аркуш паперу.

Нестор зітхнув.

— Замовкни, Вітмене, — він різко вдихнув крізь зуби. — Коли я нервую, мені треба торкнутися чогось чистого. Лише так я розумію, що існують речі, заради яких варто жити. Ось що означає ця стіна: полярність між потягом, що прибуває, і фільмом з Лоном Чейні, що зник.

— Людина з тисячами облич, — промовив Чарлі. Це було радше твердження, ніж спостереження — шепіт прихильників однієї форми мистецтва в слушному місці і в слушний час, який підживлює моторошна, скорботна атмосфера споглядання давно втраченого кумира. Лона Чейні обожнювали як одного з найрізнобічніших та найобдарованіших акторів і святого покровителя мистецтва й кіногриму; він спеціалізувався на ролях, що вимагали носити маски і спотворювати власну зовнішність.

— Який жаль.

— Знаєш, для цієї ролі він носив фальшиві звірячі зуби, що завдавали йому неабиякого болю. Вони були з гутаперчі — твердий матеріал, на гуму схожий, — сказав Нестор.

Усі троє дивилися на чоловіка в циліндрі й не могли відвести поглядів від його вампірського вбрання, плаща, зубів-бритв та очей на викоті.

— Чоловік у бобровому капелюсі, — прошепотів сам до себе Чарлі.

— Я намагався відшукати його останні двадцять з чимось років, — сказав Нестор. — Усі сліди загубилися після 1967-го. Інвентарні записи зі сховища MGM № 7 свідчать, що він був у них, доки не сталася пожежа. Пару разів я був зовсім близько. Подейкували, що позитив якимось чином уцілів: за чутками, 16-міліметрова копія була десь поблизу, або ж її прибрав якийсь колекціонер, нічого не кажучи зі страху, що MGM відберуть — у них права на цей фільм до 2022 року. Хтось мені якось розповідав, що MGM самі мають уцілілий матеріал, та з якоїсь причини тримають це в секреті. Інший казав, що вони самі не знають, чи він у них — певно, валяється десь забутий.

Нестор обернувся до них обличчям. Він начебто повернувся до тями. Вітмен і Чарлі продовжували дивитися в очі Чейні.

— Пам’ятаєш, що я казав по телефону? — промовив Чарлі.

Нестор помацав лоба. Здавалося, наче в нього мігрень.

— Так. Паперова плівка Істмена?

— Авжеж. Треба перевести її у формат, придатний для перегляду: шістнадцять, тридцять п’ять міліметрів чи навіть цифровий. Можеш нам допомогти?

— Треба спершу подивитися, — сказав Нестор. Його очі за окулярами заволікла втома.

— Спершу скажи, що ти збираєшся з ним робити, — відповів Вітмен.

Нестор удав, що не почув. Чарлі кинув погляд на Вітмена. То був заклик припнути язика, дістати з рюкзака плівку і віддати Несторові.

Нестор поводився з плівкою так само обережно, як поводився б із немовлям. Він м’яко поклав її на стіл, наче лабораторний зразок надзвичайної культурної ваги. Увімкнув галогенову лампу й розмістив її пружинну сталеву стрілу над плівкою, спрямувавши світло на блискучу неглянсовану поверхню, шепочучи до себе:

— Позитивна копія на непрозорому матеріалі… бромідний фотопапір, подвійна волоконна основа, нейтрального кольору бромідна емульсія… Це паперова плівка, усе правильно.

Він глянув у допитливі очі Вітмена.

— Я проходив практику в Бібліотеці Конґресу. Працював там із колекцією паперових позитивів.

— Вражає, — озвався Чарлі. — Це єдина колекція такого типу в світі.