Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

— Яке щастя, треба скоріше повідомити Франка!

— Він уже знає, цієї ночі він по черзі вивів нас з Пекла та провів просторами, захищаючи від комет та космічних вірусів, до Анеми. Перебування у Пеклі зробило нас немічними. Лише твоя енергія постійно живила нас, рятуючи наш нарід.

— Нічого не розумію…

— Не обов’язково усе розуміти. Анема не випадково покликала тебе до себе.

— А де ж інші Дракони?

— Вони зараз на великій галявині, вирішують як бути далі.

— Червоні Дракони захопили космічні світила, де ж ви черпатимете енергію?

— Лише твоє перебування на Землі Драконів цілюще для нас. Воно відновило наші скалічені тіла після пекельних мук. Воно не дало нам здатися виснаженню.

— Але ж я на зможу жити у Анемі завжди. У я не розумію чим я вам могла допомогти.

— Люди мають те, за що кожен Дракон відав би усе — Душу. Люди вміють любити, плакати. Вони відчувають. Ти назавжди залишила частинку Душі в Анемі. Тому навіть коли ти підеш, ми матимемо запас енергії, який не вичерпуватиметься ще довго

— Пройшов цілий місяць з того моменту, як Золоті Дракони повернулися в Анему, — Уляна задумливо смакувала кожне слово, кожен звук.

— Здається це було лише годину тому, а вчора я вперше злетів у небо Анеми та зустрів тебе, такий невдалий та незграбний, щойно народжений Дракон.

— А зараз ти Найголовніший.

— Ти ж знаєш, що мені дещо не зручно від цього, — ніяково відповів Франк.

— З тебе добрий вождь. За цей місяць Золоті Дракони не лише повернули небесні світила, реабілітувалися після перебування в Пеклі, а й їхнє життя стало значно кращим.

— Космічні світила самі повернулися до нас, усе ж інше — лише твоя заслуга.

— Дракони ніколи не веселилися, — сказав Франк, коли дорослі Дракони з розгону стрибали у річку.

— Раніше не дружили, — гамірлива зграйка Драконів з головою занурились у неймовірно цікаву бесіду. Активно жестикулювали, кожен намагався довести свою правоту.

— Дракони ніколи ще не кохали, — сонце викривально освітлювало силуети двох закоханих Драконів на самій вершині гори.

— Нам було досі невідома радість материнської любов, — молода жінка, намагалась наздогнати малюка, який зі сміхом утікав. Насправді йому просто подобалося, як мама, спіймавши його, підіймає на руки і кружить високо-високо над землею.

— Віриш: я ледве дочекалася цього дня, — Олеся захоплено кружляла кімнатою, потягнулась, мов квітка айстри до сонця, спочатку вправо, потім — уліво, уверх і втомлено опустилася на підлогу.

— Ніяк не дочекаюсь вечора!

— Терезо, ти уявляэш «Незаймані» і у нашому місті!!!

— Не уявляю! Неможливе везіння!

— Терезо, я ніяк не вирішу: що одягти; допомагай!

Ніч напередодні Тереза провела у Олесі. Вони фарбувалиси, робили чудернацькі зачіски і, одягаючи шорти замість желетки, уявляли, що вони беруть участь у показі скандально відомого італійського дизайнера. Котячою ходою вони дефелювали коридором від кухні до ванної на височезних підборах, доки Олеся не зламала каблук і не впала носом прямо об ручку двері.

— Це було дуже смішно і дуже болячи, — мовила потерпіла, потераючи носа.

— Олесю… Пам’ятаєш, як ми у таборі викликали привидів…?

— Пам’ятаю… Ми доводили усім, що у нас вийшло, а коли хтось викликав з нами, привид не приходив…

— Це тому що вони не вірили!

— Нас називали чорнокнижниками…

— Чудове літо було.

— Найкраще літо…

— Олесю… А давай викличимо духа.

— Ти знаєш, що мені ця ідея не подобається, — категорично відрізала дівчина.

— Ну будь ласка, будь ласка, будь ласка. Я маю стільки запитань…!

— Якщо чесно, я також. Але сама малюватимеш коло!

Дівчата запалили свічки, кімната наповнилась ароматом воску, ледь відчутним, але таким приємним. Біля великого дзеркала на підлозі крейдою Тереза написала алфавіт та слова «так» і «ні».

— Дух, який бажає поспілкуватись, прийди! Дух, який бажає поспілкуватись, прийди! Дух, який бажає поспілкуватись, прийди! — мовили подруги, тримаючись за руки, і перевернули блюдечко з намальованою зверху стрілкою униз дном.