Читати книгу - "Спокутий гріх"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зворушена Емілія завмерла. Обличчям котилися сльози. Не могла стримати емоцій. Губи й руки трусилися.
Дельфін доторкнувся ока, наче ніжно поцілував.
— Тепер це — очі, — сама ледь стримуючись, пояснювала дівчина, спостерігаючи незвичайно зворушливу й трепетну картину. — Зараз — руки. Гляньте, — звернула увагу, — в його очах — також сльози. Він гостро відчуває ваш душевний біль і плаче, розділяючи його з вами.
Емілія лягла на дельфіна й усім тілом обняла його.
Тимур не витримав — вийшов на вулицю. Він побачив справжнє обличчя людського страждання. Це важко. Зрозумів, як болить душа за власною дитиною. Сів на лавицю й ухопився за груди, наче фізично відчув її горе…
Емма пробула всередині кілька годин. Час сеансу був необмеженим. Коли закінчився — майже стемніло.
— Ви знаєте мою історію, — нарешті підійшла і втомлено сіла поруч.
— Знаю, — погодився Батурін.
— Уляна розповіла?
— Ні. Долгаєв. Вперше я бачив вас у нього.
— Не пам’ятаю, — заперечно похитала головою.
— Це й не дивно, — зітхнувши, погодився.
— Не можу сказати, що на душі значно полегшало, але… по тілу розлилась така приємна втома, що, здається, спатиму всю дорогу, — мовила слабим голосом. — Очі на ходу злипаються, ноги важкі, наче в кайдани закуті, підкошуються в колінах.
— Не заперечую, — важко піднявся з лавиці Батурін. — Пропоную лягти на задньому сидінні. Ось, — витяг з багажника невеличку подушечку й покривало, — має бути зручно.
— Ви добре підготувалися, — спробувала пожартувати стомлена Емілія.
— Це для дочки, — уточнив. — Вона часто засинає у дорозі.
— А дружина — на передньому сидінні, — стратегічно констатувала Емілія.
— Так склалося, що дружини у мене немає, — загадково відповів Тимур. — Діану ж ви бачили у театрі. Кажуть — схожа на свого батька.
— То ваша донька? — розширила від здивування очі. — Скільки ж їй років?
— Двадцять три, — уточнив.
— Ви — щасливий тато… — якось гірко порадувалася за нього.
— Щасливий, — зітхнув Батурін.
Емілія ледь притулила голову на подушку — миттєво відключилася.
Коли прокинулася — спробувала солодко простягнути ноги. Але місця виявилося замало. Не зрозуміла. Розплющила очі. Машина. Вона на задньому сидінні. За кермом, відкинувшись на спинку крісла, спить Тимур.
Відчувши шарудіння, заворушився.
— Ви, напевно, жодну кісточку не відчуваєте, — співчутливо запитала Емма.
— Якраз навпаки, — глянув на неї у дзеркало. — Болять всі до одної, — важко простогнав.
— Ми проспали сніданок? — запереживала.
Батурін глянув на годинник.
— Ні, встигаємо, — спокійно відповів.
«Здорове відчуття голоду?» — подумки зрадів.
Читав, що найпершою ознакою повернення психологічно травмованої людини до нормального життя є відновлення міцного сну й апетиту.
Значить, сеанс з дельфіном не пройшов даремно.
… Як колишній військовослужбовець, Тимур добре знав тутешні місця, бо на початку дев’яностих проходив службу в Ужгороді.
Наступного дня показав Емілії це прекрасне місто — столицю Закарпаття, що розташована на кордоні з Словаччиною. Відвідали величний середньовічний замок, Хрестовоздвиженський кафедральний собор та колишній єпископський палац, пройшлися самим центром по вулиці Корзо.
— Сьогодні — це пішохідна зона, а в середньовіччі тут могли гуляти тільки заможні пані та панове, — не гірше за професійного гіда, розповідав Тимур.
Прогулялися також найдовшою Липовою алеєю в Європі, що простяглася уздовж річки Уж.
— Прекрасне місто, — дивувалася Емілія. — Воістину європейське, з вуличками, що пахнуть кавою, без метушні, як у великих мегаполісах.
— Ви не бачили його весною, коли цвітуть сакури, — закотив очі Батурін. — Будинки буквально потопають у рожевій красі, що розцвіла на широких кронах. Та найбільше вражає, коли все починає відцвітати. Легенький вітерець зриває крихітне листя й несе, як рожевий сніг, застеляючи вулиці й тротуари. Враження, що тут справжній рай на Землі.
— Аж захотілося побачити, — вихопилося в Емілії.
— Якщо ваше бажання не зникне до квітня — можемо приїхати, — багатозначно глянув на неї Тимур.
Емма швидко опустила очі, що заблищали щастям…
— Чудова тераса, — перервав незручну тишу. — Давайте, присядемо. Кава — візитна карточка Ужгорода. Такого смачного напою більше не знайдете в Україні. Бути тут і не поласувати ним — великий гріх, — весело запропонував.
А ввечері замовив столик у ресторанчику за містом, на території сучасного гостинного дому.
— Тут спокійно, затишно, мов удома, — відчуваючи приємну втому після прогулянки, розслабилася Емілія. — Легка музика, ненав’язливий інтер’єр. Обожнюю такі місця. А що любите ви? Що вас заспокоює, приносить душевну насолоду?
Тимур мовчки простягнув їй свою руку, наче хотів відвести й показати прямо зараз.
Вона здивовано розширила очі. На хвильку завмерла. Потім боязко простягнула йому свою. Відчула дотик… По тілу пробігли приємні мурашки.
— Ходімо, — посміхнувся, тримаючи Емму.
— Те, що ви любите, знаходиться прямо тут? — не могла зрозуміти.
Батурін провів свою супутницю поміж столиками й вивів на велику півкруглу терасу, з якої відкривався вид на нічне місто. Воно миготіло крихітними вогниками вдалині й заворожувало.
— Годинами можу стояти й любуватися таким виглядом, — задоволено набрав повні легені свіжого повітря й видихнув. — Саме нічними вогнями. Чи зблизька, як удома, коли місто, буквально під ногами. Чи здалеку, як отут. Немає значення. Це умиротворяє. Все відходить на задній план. Нема нічого важливішого. Ніщо не тривожить душу.
Емма заворожено дивилась на миготливі вогники вдалині.
— Справді, — здивовано промовила. — Це якось гіпнотизує. Неможливо відірвати очей. Все навколо перестає існувати. Щось подібне я відчувала, коли жила у бабусі, в Полтаві. Пізно ввечері ми поверталися з поля. Буває, дивишся на небо й, здається, під зоряним куполом стоїш.
Тимур обперся на парапет і мовчки спостерігав за Емілією.
Ця жінка проникала в його серце все глибше й глибше.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокутий гріх», після закриття браузера.