Читати книгу - "Погана"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дощ сідає й дивиться на мене, але я можу тільки тупо на неї витріщатися.
Вона розстібає мої шкіряні штани та повільно стягає їх по моїх ногах. Очманіти. Цей секс яскравіший за вогонь.
– Чекай, – каже вона. – Не рухайся.
Вона встає з ліжка та йде до комода.
– Куди ти пішла? Повернися, – вимагаю я. І що це вона робить?
Дощ витягає пару рукавичок. Лискучих, чорних і глянсових. Вона натягає їх. Спандекс аж до ліктів.
– Моя гумова броня, – пояснює вона.
– Я думала, нам цим можна не перейматися.
Вона повертається до ліжка. Зовсім гола, якщо не рахувати рукавичок.
Вона не відводить погляду від моїх очей.
Простягає руку й пестить мою щоку. Шкірою я відчуваю рукавичку, прохолодну, як краплі дощу. Обличчя в мене, здається, горить. Я заплющую очі. У мене паморочиться в голові. Я неначе п’янію. Відчуваю кожен нерв. Дощ рухається вниз у мене між ніг.
– Тобі подобається? – питає вона.
Вона гладить руками мій живіт. М’якими губами притискається до моєї вульви. Я опускаю погляд і бачу довге чорне волосся, що вкриває її голі плечі. Я стогну, стогну. Течу. Невиразно скрикую. На мій клітор тисне щось тверде – кільце в її язику?
– О Боже. О, так, – кажу я.
Вона лоскоче мене самими кінчиками, потім соває пальці глибоко всередину мене.
– Подобається, крихітко? – питає вона.
– Не зупиняйся. Не зупиняйся, чорт забирай.
Вона облизує мене, вгору і вниз, смокче, цілує, крутить головою. Вона запихає всередину ще один палець. Що, бля? Великий палець? І, о Боже мій, моя довбана точка G. Я стогну. Стогну. Мій мозок вибухає. Мене охоплює шалений екстаз. Я не можу думати, дихати, бачити. Відчуваю її пальці глибоко всередині та штовхаюся всім тілом униз, униз, униз. Постіль задирається піді мною. Я хапаю її за волосся.
– Ніно. Ніно. Їби мене, – вигукую я.
Я кінчаю, знову, і знову, і знову.
– Ніно. Ніно. Ніно.
Дощ затягується вишневою електронною сигаретою й видихає пару мені в обличчя. Я натягаю ковдру на своє липке голе тіло.
– Хто такий, у біса, той Ніно? – питає вона.
– Але ти ж говорила, що навчиш мене кількох убивчих прийомів?
– Справді? Запам’ятовуй, – каже вона.
Вона кидає мене – з усіх сил – через передпокій, і я врізаюсь у вхідні двері.
– Так, непогано, – кажу я. – А можна мій одяг?
Я вдягаюсь і вшиваюся з квартири, грюкаючи за собою дверима.
ГЕП.
О Боже мій, американці. Такі до біса гонорові.
Розділ чотирнадцятийРимський Форум, Рим, Італія
Я обхоплюю себе руками за плечі, тремчу, хоч я й одягнена. Чого їй треба було викидати мене на вулицю? То й що, що я забула її ім’я? Зараз третя година ночі. От куди мені податися? Як дістатися додому? Я пильно оглядаю порожню темну вулицю. Ані таксі. Ані трамваїв. Ані автобусів. Чудово. Мені доведеться йти пішки. Скільки звідси до моєї квартири? Я озираюся, шукаю знайомі орієнтири, але їх немає.
Що взагалі за дурне ім’я! Тобто хто, в біса, може називатися Дощ? Хто вона така, хіпі нового часу? Уособлення опадів? У цьому немає жодного довбаного сенсу. Я навмання обираю напрям. Це південь чи захід? Я плентаю безлюдною вулицею, порпаючись у сумці в пошуках телефона. Відкриваю «Ґуґл Мепс». Разів десять намагаюся ввести адресу (я таки випила чимало абсенту), але нарешті маршрут відкривається. На це знадобиться година. Я об заклад готова побитися, що завтра ввечері вона знов піде розважитись і підчепить іще одну британську дівчину…
«Зрадливість – ось твоє наймення, жінко!»[81] Ніно. Дощ. Дощ. Ніно. Я просто обмовилася. Адже ці імена такі схожі.
Я відчуваю, як мені на голову падає крапля дощу, а потім небо розривається. ЛЯП, ЛЯП, ЛЯП, ЛЯП. Ну заїбись. Серйозно? Це вже справжня злива. Так, дякую за це, Господи. Як доречно. Неначе фінальний акорд від Неї. Я біжу, щоб сховатися під деревом. У мене немає парасольки. Я стою тут, серед холоду й води. Дощ. Ну звісно, що ж іще?
Дощ, забирайся,
Прийдеш іншого разу…
Або ні. Байдуже.
Мені терміново треба подзюрити. Треба було сходити раніше, в квартирі Дощ. Але тепер уже пізно. Я не повертатимусь. Усе одно не знаю, де вона. Усе темне та незнайоме, а тепер починає зеленіти.
Мені подобається абсент. Це я його вперше скуштувала. Я почуваюся м’якою-м’якою. Хідник перетворюється на зефір, і я йду ним місячною ходою. На стіні висить вивіска. Я підпливаю ближче, але не можу її прочитати. Я заплющую одне око й повертаю голову на дев’яносто градусів: «VIOLINS AND VIRGINS», чи «VIADUCT VIRGINIA», чи «VIA DELLE VERGINI». Іще на одній вивісці написано «VIETRI ALLERGY», чи «TREVOR GALLAGHER», чи «TREVI GALLERY». На іншій – «FORMICA», чи «FARMYARD», чи «FARMACIA». Можливо.
Уздовж вулиці – ряд вітрин, позакриваних пластиковими жалюзі. Він простягається в нескінченність. Мені страшенно, терміново треба подзюрити. Я не можу бігти. Мій сечовий міхур надто переповнений. Мені жарко, і в голові паморочиться. Слід випивати лише три шоти, а я, здається, хильнула зо два десятки.
Я пливу далі й далі, завертаю за ріг і натрапляю на щось велике та біле. Я захоплено зітхаю. Ого. Що це? Цю оазу освітлюють височенні ліхтарі з маленькими скляними лампочками. Я тру очі. Я що, сплю? Мармуровий фонтан. Крилаті коні. І якийсь бог. Хто це? Нептун? Чи Тритон? Король русалок. Морський чоловік. Його одежі, здається, тріпочуть на вітрі. Величні камені. Густа борода. Колісниця з морської мушлі. Він стоїть над мерехтливим чарівним бірюзовим морем.
За ним – велична мармурова будівля. Нескінченні ряди балконів. Коринфські колони височіють аж туди, куди не сягає око. Сонце поволі підіймається з-за горизонту: срібну ніч пронизують перші світанкові промені. Фасад оживає, на ньому заводять танок німфи, прекрасні в золотому світлі.
Я кладу свою сумку на край і заходжу в фонтан. Вода прохолодна й синя, я занурююсь у сяйливе море. Відчуваю, як рідина звихряється біля мене й навколо мого тіла. Я пірнаю донизу та куштую солодку воду. Вона змішується з локрицею, дивною гіркою зеленню. По всьому дну розкидані сотні монет, золотих і срібних, блискучих. Я підіймаю три та кладу їх до кишені. Зринаю до повітря й визираю з води.
Раптом фонтани вмикаються. Вода струменями б’є вгору і вниз, шумить і спінюється поточинами. (Мені страшенно, просто до біса треба подзюрити, я просто зараз зроблю це у воді.) Стаю під водоспадом і відкидаю волосся, щоб хвилею лягало мені на спину. Я богиня. Кінозірка. Аніта Екберґ у «Солодкому житті». Я віддаюся Богові.
Тепер мені краще, коли я подзюрила.
– FUORI DALLA FONTANA![82]
Я чую голос. Чоловічий голос. Це що, Бог кричить? Кричить на мене?
– Гей, ви. Вилазьте з води.
Я витираю очі й озираюся.
– Штраф п’ятсот євро.
Поліцейський махає мені. Я підстрибую, вискакую з фонтана й біжу вулицею, промокла до нитки.
На поміч. На поміч. Цей поліцейський зараз мене вб’є. Він переслідує мене. Він знає, що я зробила. Я маю вибиратися звідси. Бігти подалі. Це кінець. Убивства. Усе скінчено.
Я повертаю за ріг, потім іще за один. Біжу, доки вже не можу бігти далі, моє серце мало не розривається. Я не можу дихати. Я пропала.
Де я є?
Це типу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погана», після закриття браузера.