Читати книгу - "Етимологія крові"

«Навіщо, щоб знали про її могилу?»

І справді, нехай не знають…

Ликерка хукала на Ганю, але мала не прокидалася. Хоч би дожила до Києва…

Прибули аж вдосвіта.

Тридцятидворічного залізничного поліцая Михайла Костьовича Філоєнка, зустріли дві глибокі й холодні безодні замість очей. Але, трясця його матері! – ці безодні вабили якимсь незбагненним магнітом, кликали, благали провалитися в них, але – у жодному разі! – не залишати напризволяще.

– Я – Ликера.

– Михайло.

Ганю він сам ніс на руках – до самої своєї квартири. Ликерка йшла за ним.

Усе вже було вирішено.

Михайло сподобався Ликерці одразу ж, як побачила його. Більше того, напередодні їй сон наснився: гойдає вона на місяці-молодикові вродливого незнайомця. Гойдає й усміхається про себе: бачить, як очі його світяться – до неї. Очі – такі, як у Михайла, геть чисто.

Вони сиділи самі – на канапі в кухні. Обійнявшись. Ганя і Наталочка спали.

– Ти мене чуєш чи ні? Я тебе хочу… як жінку.

Шепотів і руки простягав до неї – так безсоромно, що аж Ликерці від того в голові паморочилося. Божеволіла. Звикла щоночі бути з чоловіком, але ж довго вже була без чоловіка.

Його долоні жадібно стискали красиві груди молодої жінки, опускалися нижче, до лона, пестили так грубо, аж якось по-тваринному. І від того у ній ще сильніше пробуджувалося бажання. Не могла стримувати себе, та й не хотіла цього робити… Дурна чи що – позбавляти свого тіла такої ось насолоди?!..

Вуста припали до вуст. Вона теж – вже давно – хотіла – багнула. Усупереч власній волі верталася до тієї миті, коли робилася жінкою. Чоловік у жінки завжди один. Той, який перший. І ніколи вже, це як вирок – НІКОЛИ – не буває других, третіх чи сорок третіх. Інші лише повертають до нього – першого і єдиного. Всього лише. Просто дають можливість знову пережити ТЕ САМЕ. Ликерка кохалася з Василем. Просто Михайло тоді не знав, що він – більше не Михайло, що він тепер – покійний Ликерчин чоловік.

Запалав Всесвіт. Не було нікого, окрім них, Ликерки і… Василя. Коли, вибухаючи, хотіла було закричати від несподіваного і короткого щастя, Михайло міцно стис її вуста долонею:

– Мовчи, бо сестра твоя прокинеться.

І ледве стримала себе – аби не закричати.

Михайло вибухнув також. Прямо всередину неї.

Що це? Подарунок чи покарання за колишні гріхи?.. Михайло хотів знайти відповідь, але – не знаходив. Його дружина померла торік від важкої хвороби крові. Лишився із трирічною донечкою Наталочкою, за якою, поки був на роботі, доглядали його батьки. Час тягнувся, наче розпечена гума, ніби хтось навмисне зупинив усі годинники світу. Не було жодних змін у житті. Залізниця, поліція, мала, легковажні дівахи на вбоге відчуття себе-ще-чоловіком… І – порожнеча всередині. Аж раптом ось – втрапив до якоїсь прірви – хижої, вогненної, нетутешньої. Дивно: впав у цю прірву, але відчув лише наповнення і піднесення.

Ликерка лежала у нього на грудях – оголена, волога, гаряча.

– Ликеро, будь ласка, не залишай мене, я боюся, – попросила Ганя. Під вечір їй стало трохи краще.

– Ніхто тебе не залишає, заспокойся. Ми потрапили до хорошої людини. Поживемо тут, поки ти не одужаєш, а там далі – видно буде. У Михайла Костьовича жінка померла рік тому, він хоче, щоб я його малу поняньчила якийсь час, – говорила Ликерка Гані, але ніби – сама до себе.

Наталочка в цей час сиділа чемно у кріслі й кліпала сонними оченятами. У її батька сьогодні – нічна зміна на залізниці.

– Лике-е-еро, – продовжувала скиглити Ганя, – не йди в іншу кімнату, будь ласка, залишися, мені страшно тут спати одній.

Коли вклала нарешті Михайлову малу, стрибнула під Ганьчину ковдру.

– Ще не спиш?

– Ні, – сонно пробубоніла Ганя, лежачи на спині. – Не можу заснути.

Ликера обняла її і враз пригадала її батька. Василь був ніжним коханцем. Ніжним і сильним. Шкода, що Ликерка вбила його… Але тоді б не було Гані… Хтось із них мусив вмерти, хтось – залишитися з нею, для неї…

«Це продовження крові і плоті твоєї, Василечку, це кара і насолода твоя, це твій гріх без спокути і спокута гріхом… Ми не вмираємо, якщо наша кров переходить в інших. П’ємо її з буряків та вишень, земля живиться нами, а ми переходимо в інших, подібних до нас, із нашими очима, голосами, бажаннями»…

Гані стало вже нелячно і тепло-тепло. Згадала про свою рідну маму і ще тісніше притулилася до мачухи. Перед її очі постав інший світ – бачила в тому світі своє минуле і майбутнє, але вже не відчувала жодного страху, лише – безмежну, чисту, неосяжну любов до Ликери. Врятувавши Ганю від смерті, Ликера подарувала їй нове життя.

Було темно. Лише крізь велике вікно спостерігав за ними повний місяць.

– Мамо, я тебе люблю, – раптом прошепотіла до мачухи, а потому, злякавшись власних слів, вткнулася у її груди і тихенько заплакала.

– Я тебе також… люблю, – відказала Ликера, ще дуже притуливши до себе змарнілу від тривалого голоду «сестричку».

Місяць за вікном мовчав. А що йому було говорити?!..

Під ранок Марту почало сильно лихоманити. Піднялася температура. Вона вся трусилася, ледве дихала, була у напівпритомному стані.

Я покликала Анничку. Та довго щось шепотіла над моєю подругою, тоді заварила якісь трави. Але це не допомогло.

– Треба викликати лікаря, – була