Читати книгу - "Казки"

А раз сказав Фоксові його приятель чорт, отаке миршаве чортеня, бісеня, чортяче щеня:

— Слухай, Фоксе, мені кортить поглянути, як там у раю. Візьми мене туди!

— Не можна, — відповів Фокс, — тебе туди не пустять.

— Тоді знаєш що? — сказав чорт на те. — Бери мене в рот та й занеси туди. Ніхто тобі в рот не заглядатиме.

З доброго серця взяв Фокс того чорта в пельку та й прошмигнув з ним до раю. А щоб не привернути до себе уваги, він весело махав хвостом. Та від всевидющого творця, відомо, годі затаїти що-небудь.

— Діти, діти, — сказав він, — здається мені, що тут у комусь чорт сидить.

— Не в мені! Не в мені! — закричали ангели.

Тільки Фокс мовчав, щоб той чорт не вилетів йому з рота. Він лише гаркнув «гав!» — і тут же закрив рота.

— Ось що, Фоксе, — сказав творець. — Коли в тобі сидить чорт, то й не годен ти жити з ангелами. Геть на землю й ходи там за людиною!

Відтоді, Дарочко, всі фокстер’єри мають бісика в тілі та на піднебінні чорну пляму. Так-то воно. Егеж! А тепер можеш собі бігти.

Стривай-но, Дарочко, сьогодні я сфотографую, як ти розумно й чемно сидиш на ґаночку.

Був собі колись фокстер’єр на ймення Алик: весь біленький, як сніг, вуха мав коричневі, а на спині — гарну чорну пляму, наче попонку. Жив оцей Алик у чудовому саду, повному квітів, метеликів та мишей, був там іще басейн з білими ліліями та рожевим лататтям. Однак Алик у той басейн не падав ніколи, бо він не був такий навіжений і недотепа, як дехто...

День якось видався задушний, збиралося на бурю й дощ. А що всі собаки в такий час їдять траву, їв траву і Алик. І що ж сталося? В цій траві росла стеблина чародійної травиці, яка зветься латиною «міракульоза магіка». Проте Алик того не знав та й з’їв чародійну травичку. І тут же перевернувся на прекрасного білого принца з коричневими кучерями та з гарною чорною латочкою на спині. Коли Алик іще не збагнув, що він уже не собака, а зачарований принц, та підняв за звичкою задню ногу, щоб почухатися за вухом, і угледів золоті черевики на ногах... Гей, куди ти, Дарочко, стривай же! (Отут, на найцікавішому місці, Дарочка перестала слухати й кинулася за горобцем. Тому казки про Алика я не міг розповісти до кінця.)

Щоправда, деякі інші собаки також мають відтяті хвости, як ото добермани — знаєш, який у них вигляд, га? Це такий чорний або гнідий бовдур — самі тобі ноги, а хвіст у нього геть відчикрижений. Але ж це не на пам’ять про Фоксика, де там. Сядь тихо, і я розкажу тобі, чому доберманам відтинають хвости.

Жив собі колись доберман, і мав він ім’я Астор чи Філіпп, або щось таке. А цей Астор чи Філіпп був такий дурний, що не вмів інакше гратися, як тільки ганятися за своїм власним хвостом.

— Почекай ось хвилиночку, — гарчав він на хвоста, — й тебе трошечки вкушу!

— Не почекаю, — казав хвіст.

— Почекай, кажу, бо розсерджуся! — загавкав доберман.

— Не почекаю! — сміявся з нього хвіст.

— Коли не почекаєш, то я тебе з’їм! — погрозив доберман.

— А не з’їси! — заповзявся хвіст.

Тут доберман розлютився, скочив на свого хвоста, схопив його зубами і зжер; був би, напевно, й самого себе геть ізжер, коли б не прибігли люди та не прогнали його палицями від себе самого.

Відтоді люди відтинають доберманам хвости, щоб ті добермани не могли свої хвости їсти.

Ото й усе. Швидко нам час сьогодні збіг, еге ж?

Де там, хортів творець не сотворяв. Це неправда. Хортів сотворив заєць. Творець передусім сотворив усіх тварин, а собак, як найкращих з тварин, він залишив собі напослідок. А щоб робота спорилася, він приготував три купи матеріалу: купу кісток, купу м’яса та купу шерсті, й заходився робити з усіх трьох куп собак.

Спершу він виліпив