Читати книгу - "Бабай"

— Може, скажеш, що ти робив під ліжком?

— Нічого особливого, тату, — хлопчик виглядав спокійним, так, ніби йому зовсім не було чого приховувати, чи йшлося про щось повсякденне — як він провів день, чи не забув почистити зуби перед сном…

І жодного натяку на бажання поділитися чимось.

Чимось таким.

— Ти не проти? — Левшиць підняв простирадло, що звисало до підлоги, і зазирнув униз. Зі сторони цей рух виглядав надто квапливим, ніби він метнувся підібрати випадково загублену дорогу річ. Але насправді він лише хотів приховати зніяковіння, яке в нього викликала ця розмова.

— Ого! — вирвалося у Михайла від несподіванки, коли він роздивився простір під ліжком. — Тут оселився гігантський павук-мутант?.. Знаєш, мамі це навряд чи сподобається.

Він випрямився, запитально вивчаючи обличчя сина.

— А під подушкою, очевидно, заховався сам хазяїн цієї павутини. Даси глянути?

— Ні-і… — закрутив головою Назар.

Левшиць-старший помітно спохмурнів, наче йому на гадку спало щось негарне.

— І все-таки навіщо це?

Назар мить повагався. Потім усе ж витяг із-під подушки дзвіночок зі шматком мідного дроту, просиленого крізь вушко.

— От, — дзвіночок у його руці коротко дзенькнув.

— Схоже на сигнальний пристрій, — здогадався Михайло.

Назар кивнув:

— Ну… це щось таке, ніби гра…

Левшиць насупився ще більше: що за ігри такі?

«Ну так, той поганий сон… Коли йому здалося, що в кімнаті він не сам. Це дещо пояснює, правда?»

Принаймні те, що стосувалося Назарової химерної поведінки останнім часом. Тепер усе ясно, його пацан боїться містичних потвор, котрі вилазять уночі з-під ліжка. Страхіття, історії, почуті від інших хлопчаків, фільми… Не так це і дивно. Раніше, щоправда, він не помічав за сином подібних страхів. «Але тоді він спав у одній кімнаті з нами, — нагадав собі Левшиць. — Адже хлопчиськові тільки вісім. Згадай, у що ти сам вірив, коли тобі було стільки ж».

Він знову глянув на дзвіночок у руці сина. Ні, вигадав же — сигналізація! Нехай усе це — повне дитинство, все одно молодець, дарма, що піде тільки до другого класу — у хлопця вже є голова на плечах.

І Левшицю стало раптом страшенно смішно. А разом із цим зникло будь-яке бажання продовжувати почату тему. Все і так ясно — дитячі забави у новому помешканні та післявідпускний синдром. Не гоже дорослому чоловікові впадати в хлоп’яцтво.

Ну, хіба зовсім трішки.

— Хочеш, допоможу? — він простягнув руку за дзвіночком. — Де ти збирався його прикріпити?

— Спасибі, татку. Але я сам, добре?

— Як хочеш, — погодився Левшиць. — Тільки давай домовимося: якщо в тебе виникнуть якісь проблеми… Ну, наприклад, захочеться поговорити про щось таке… незвичайне, чи тебе щось злякає — ти відразу розповідаєш мені. Обіцяю, що не стану сміятися. Згода?

— Домовилися, — відказав Назар. Він відчував приємний аромат пива, який ішов від батька, і те, що його настрій явно поліпшився. Тому сам тепер почувався набагато спокійніше.

— От і чудово, — Михайло злегка скуйовдив Назарів темний чуб.

«Просто йому потрібен якийсь час, щоб звикнути до нового місця. Мені теж. Незабаром усе налагодиться».

— Що тут відбувається? — зазирнула до кімнати зацікавлена Валерія. — Схоже на маленьку сімейну змову. Я вгадала?

— Точно, — підтвердив Назар, повернувшись до матері. — Ми викрили твого коханця і тепер вирішуємо, де закопати його труп, — цю фразу, як і «покажеш своєму венерологу», він чув колись і десь, і вона вирвалася зараз зовсім мимоволі.

У Валерії комічно відвисла щелепа. А Левшиць зі скороминущим жахом подумав, чого ж варто буде очікувати, коли хлопцеві стукне п’ятнадцять. Але через секунду розреготався, і майже одразу до нього приєдналася Валерія.

Надвечір Назарові стало зовсім зле.

Валерія не відходила від нього ні на крок. О пів на другу довелося викликати швидку — температура трималася на позначці «сорок». Часом у нього починалися марення. Назарові здавалося, начебто він знову сам у величезному похмурому ізоляторі, у двері ломиться юрба мерців, і кожен тягне за собою слизькі канати довгих зелених кишок… Або він бесідує з дивним Дідусем-Із-Ліфта — той бурмоче щось нерозбірливе за дверима, щось дуже важливе, Назар обов’язково мусить це знати, але йому вдається розчути лише уривки слів. Потім він спускається в повільному скрипучому ліфті разом із мамою, яка везе його додому, а старий усе продовжує бурмотіти незв’язну ахінею, сидячи на своїй табуретці в кутку і безглуздо витріщаючись на стіну…