Читати книгу - "Коло смерті"

Нарешті хоч хтось сумнівався в Ароновій провині. Сам парох Саломонсен видавався здивованим, що хтось здатний зберегти дивовижну дитячу невинність, стикаючись з реаліями земного життя.

Попри те, що всі свідки сприймали Арона як бомбу вповільненої дії, якихось подібних характеристик у самому рапорті я не надибав. У молодших класах хлопчик був імпульсивною і важко керованою дитиною, але з часом це минулося, і згодом він став неговірким, чемним і ввічливим. Ніхто не міг пригадати конкретного випадку такої поведінки Арона, яка б могла викликати занепокоєння, а тим паче, припущення, ніби він здатний на вбивство.

Що більше я думав, то більше це мене турбувало. Арон був аутсайдером, вирізнявся на тлі невеличкої гомогенної місцевої громади. Був не таким, як усі. З досвіду я знав, наскільки вразливі такі люди, як мало треба, щоб оточення затаврувало їх і зробило ізгоями.

Психіатрична оцінка анітрохи не втішала. Фахівці приписували Аронові розлад особистості, унаслідок чого йому важко було розмежовувати добро й зло, йому бракувало «внутрішнього морального стандарту». На думку лікарів, вирішення Ароном етичних і моральних дилем «базувалося на основі завчених категорій, часто взятих з біблійних історій, а не керувалося загальнолюдськими етичними стандартами».

Ця частина рапорту мене приголомшила. Арон навчився розрізняти добро й зло у молитвах, а лікарям, які кваліфікували його психічний стан, було, отже, недостатньо такої науки. Його відповіді вони вважали надто спрощеними, і це давало їм підстави для припущення про можливість скоєння Ароном вбивства. Що ж, власне кажучи, бракувало Аронові, окрім узагальненого діагнозу «розлад особистості», визначити вони не змогли.

І громада, і лікарі були одностайними в тому, що зростання Арона, єдиної дитини, з глибоко релігійною матір'ю справило визначальний вплив на формування його особистості. Які наслідки це могло б мати в подальшому і яким боком стосуватися справи про вбивство, сказано нічого не було. Сама ж мати мовчала. Вона, яка, вочевидь, знала свого сина найкраще з-поміж усіх, відмовилася розмовляти з психіатрами. Сам факт відмови від спілкування видався мені цікавим, і я вирішив неодмінно поговорити з нею.

Широко позіхаючи, я ліг у ліжко десь о першій ночі, довго вертівся з боку на бік, ніяк не міг заснути. А коли нарешті заснув, приснилося, ніби я знову стою у суді. На місці свідків — два експерти літнього віку, пихаті доктори в однакових золотих окулярах, а я їх заганяю у глухий кут, змушую плутатися, суперечити самим собі, губитися у власних відповідях. То було приємне відчуття, відчуття упевненості у власному хисті, відчуття підконтрольності ситуації. А коли прокинувся і згадав сон, стало сумно й важко на душі. У сірих, передранішніх сутінках я збагнув, що то була лишень ілюзія, саме ілюзія, мрія про повернення владання над своїм життям, владання, яке давно втратив. Я був пасажиром або машиністом потяга без гальм. Цікаво, Арон Сьорвік теж відчував щось схоже чверть століття тому? Чи він теж, прокинувшись одного ранку, збагнув, що його несе просто в прірву?

Я мав намір провести день за читанням документів — там ще було роботи не на один день — але, замість податися на роботу, так і не зміг встати з-за кухонного столу. Приготував собі ще кави. Зсередини точили неспокій і тривога. Здавалось, ніби в мене висока гарячка, у голові шугали невловні думки й невиразні картини. На якусь мить навіть злякався, що втрачаю розум, але відігнав від себе лихі думки, бо ж не втратив контакту з реальністю. Навпаки, реальність щосили намагалася втримати мене й мою підсвідомість, яка вже била в усі дзвони. Раптом я відчув абсолютну впевненість, що саме цієї миті прокурор Ульв Ґарман сидів перед розгорненим календарем, складаючи план процесу проти мене. Цілковито ірраціональна думка, але я ніяк не міг прогнати з-перед очей цю картинку. І ніхто ж не зателефонує, не попередить, коли цього сподіватися…

Я сів за стіл у своєму домашньому кабінеті, увімкнув комп'ютера і зайшов на сторінку телефонного каталогу. Під іменем Мортена Олешера було зазначено номери стаціонарного й мобільного телефонів, а також адреса. Навіть карта додавалася, де вказувалося місце його проживання.

Їхати було довше, ніж я собі уявляв. Вузька, в'юниста дорога вела вглиб долини. Місцина негусто заселена. Двічі мигцем траплялися на очі покинуті садиби за частоколом лапатих ялиць, будинки з облущеним тиньком і розбитими вікнами, хлів з наполовину обваленим дахом. Я намагався визначитися за поштовими скриньками, зупинявся біля кожної, відчитував прізвище. Нарешті добрався до скриньки, що теліпалася на зігнилому стовпці. На ній білою фарбою були виведені імена Олешер і Гансен, недбало намазюкані широким пензлем, з якого стікала фарба. Напис більше схожий на акт вандалізму, ніж на інформацію для поштаря. Я звернув праворуч між двома пухнастими ялинками.

Дорога погано доглянута, яма на ямі. Дерева ростуть стіною уздовж придорожньої канави. Нижні гілки дряпали дах авта, доки я поволі просувався уперед вузькою і звивистою доріжкою. За якийсь час я дістався чубка пагорба. Між стовбурами замерехтів просвіт, а далі змигнуло щось червоне. Я обережно з'їхав на узбіччя, припаркувався, а тоді рушив до узлісся. Переді мною лежав маленький хутір з хлівом, стодолою і житловим будинком. Гарна, затишна місцинка. Сонце визирнуло з-поза хмар й освітило помальовані начервоно будиночки, м'які, зелені луки, обгороджені парканом. Паркан мав доглянутий вигляд, але все навколо захащилося. Ніщо не вказувало на дбайливого господаря. За кутом хати, на мостику стодоли, виднівся старий трактор, побурілий від іржі, зарослий високою травою, яка, здавалося, ось-ось поглине його. Ніде ні душі, лиш посеред подвір'я