Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

Але в неділю по обіді вона часто працювала над великим поясним портретом чоловіка, хоча так ніколи його й не завершила. Вона малювала цю картину за фотографією, яку завжди носила з собою аж до смерті і на якій був усміхнений батько на тлі Віденської опери. Він у чорному мундирі з усіма орденами, у кашкеті, очі приховує глибока тінь від козирка. Мама сиділа за мольбертом, і з кожним мазком її пензля мундир перетворювався на зелений мисливський костюм із ґудзиками з оленячого рогу, а кашкет — на фетровий капелюх, прикрашений букетиком вересу.

Коли остання з біженських валок, що змінювали одна одну, покинула зали водолікарні й вирушила назустріч кращим часам, комендант, а за ним і моорський секретар дозволили художниці з дочкою зайняти порожній будиночок берегового наглядача. Комендант не захотів жодної винагороди за цей дозвіл, секретарю було віддячено портретом. У пральні цього будинку, яка гучно називалася студією, на дев'ятнадцятому році Оранієнбурзького миру Лілі знайшла свою маму поруч із перекинутим мольбертом, у калюжі лляної олії, скипидару й фарб, що розтеклися. Лілі донесла й дотягнула непритомну до причалу з човнами, вклала у плоскодонку і, несамовито налягаючи на весла, погребла через озеро, але, коли вдалині вже завиднівся гаазький лазарет, помітила, що мати вже мертва.

Тільки за рік потому Лілі все ж залишила їхній спільний дім, спитавши дозволу на поселення до метеовежі. Адже в ті дні серед багатьох будівель водолікарні вцілів лише найвищий поверх цієї вежі, все інше знищила пожежа, якою одна з банд Кам'яного Моря покарала Моор за відмову сплатити пожежний грошик.

Палії звалили тоді на купи у великій бюветній залі та в галереях трухляві шезлонги, парасолі від сонця, ширми, шматки вибитих дверей і віконниць і, озброєні пращами, припиняли будь-які спроби моорців загасити вогонь. Град битого скла та каміння завбільшки з кулак лупив із темноти по кожному, хто намагався наблизитися до вогню з відром води або просто з цікавості, — доти, доки вже нічого було рятувати і водолікарня не зникла у пекельній хмарі.

Тієї ночі Лілі була в горах і з місця свого привалу бачила лише загадкові слабкі відблиски на пластах туману внизу, пульсуюче світло, яке з таким самим успіхом могло йти від весільного вогнища або від вогненних жертвопринесень процесії спокутників. Ні про що не здогадуючись, вона через два дні повернулася до озера, на згарище, і, щойно зайшовши до будинку наглядача, почала збирати речі.

Палії, а за ними, напевно, й мародери, не залишили нічого хоч більш-менш корисного: навіть газові ріжки були зірвані з обвуглених балок; бляшанки з консервами зникли, все скло розтріскалося чи було розбите й вкривало долівку немов насіння з чорних уламків. Лише тому, що вхідний люк засипало попелом, складені у підвалі рештки батьківського життя лишилися неушкодженими: велика валіза з одягом, світлинами, тюбиками фарб, пензлями та старими паперами…

У цій валізі Лілі знайшла крихку географічну карту, яку першого ж дня у метеовежі прикріпила як єдину прикрасу до свіжовибіленої стіни. Хоча синява океанів на цій карті була вражена пліснявою, а берегова лінія в багатьох місцях уривалась через тріщини на згинах, все одно над сіткою паралелей та меридіанів читалося надруковане химерним шрифтом слово, яке повертало їй дитинство і забуте заповітне бажання, — Бразилія.

Лілі могла вбити. Самотня жінка в горах або десь серед руїн готелю високо над озером, вона мусила знов і знов рятуватися втечею від хтивості бандитів, збігати вниз схилами, тікати від убивць та паліїв у дикі місця, а нерідко — в ніч і ховатися в ущелинах Кам'яного Моря, в якихось хащах на берегах озера або в печерах. Там із шалено калатаючим серцем вона завмирала і зі складаним ножем у кулаці чекала моменту, коли кроки переслідувача зупиняться біля її криївки…

Але два-три рази на рік — траплялося це геть нерегулярно й непередбачувано — Лілі перетворювалася з прудконогої, майже невловної жертви в настільки ж проворну мисливицю, яка завжди лишалася невидимою високо серед скель і навіть з відстані п'ятиста метрів могла спіймати здобич у перехрестя прицілу і вбити. Два-три рази на рік Лілі влаштовувала полювання на своїх ворогів.

У такі дні вона схоплювалась ще вдосвіта, а часто й зовсім глибоко вночі, піднімалася зі свого ложа під балками метеовежі, складала до речового мішка все необхідне для біваку, тепло вдягалася, адже шлях пролягав у зону снігів, — і вирушала вниз до пароплавного причалу. Там вона кидала кілька буйків і недбало згорнутих сіток до своєї плоскодонки і гребла до бухти, розташованої на схід від Моору. Той, хто спостерігав за нею в цей час, — скажімо, штурман «Сплячої грекині», що рано-вранці любив посидіти в рульовій рубці, оглядаючи водні простори в бінокль, — бачив просто дівчину-рибалку, яка прямувала до місця лову. Не викликаючи жодних підозр, Лілі зникала з овиду в глибокій тіні скель. Там вона витягувала човник з чорної води, ховала його під навісом тернових кущів та прибережних плакучих верб і вирушала в Кам'яне Море.

Понад чотири години Лілі піднімалася дедалі крутішим, мало не прямовисним, бездоріжжям, без жодного відпочинку, аж поки не досягала порослого гірськими соснами скельного виступу. Неподалік цього виступу, трохи нижче присипаного кам'яними уламками язика глетчера, зяяв вхід до тієї печери, де багато років тому в пошуках бурштину та смарагдів вона виявила склад зі зброєю, її зброєю.

Лілі не знала, хто притягнув на високогір'я ці чорні дерев'яні ящики, повні