Читати книгу - "Вовки Кальї: Темна вежа V"

– Роланде, нам треба поговорити, – сказав Едді. – Вночі з нами дещо трапилося…

– Я знаю, – перебив Роланд. – Ви були в тодеші.

– В тодеші? – перепитав Джейк. – А що воно таке?

Роланд розтулив було рота, щоб пояснити, але потім замовк і похитав головою.

– Якщо ми будемо розмовляти, Едді, краще розбуди Сюзанну. Так не доведеться повторювати першу частину двічі. – Він перевів погляд на південь. – Маю надію, наші нові друзі не перешкодять нам під час розмови. Їх це не стосується. – Але в його душу вже закрадалися сумніви щодо цього.

Цікавіше, ніж зазвичай, він спостерігав, як Едді будить Сюзанну, впевнений, проте не на всі сто, що розплющить очі саме Сюзанна, а не інша. Але то була вона. Сіла, потягнулася, прочесала пальцями свої тугі кучері.

– Що таке, котику? Я могла ще годинку поспати.

– Сьюз, нам треба поговорити, – сказав Едді.

– Все, що захочеш, але не зразу. Ого, нічого собі, та в мене все тіло болить!

– Це від спання на твердій землі, – сказав Едді.

«Не кажучи вже про полювання голою на болоті», – додумав Роланд.

– Злий мені водички, сонце. – Сюзанна простягнула долоні, складені ковшиком, і Едді наповнив їх водою з бурдюка. Вона хлюпнула собі в обличчя, скрикнула і сказала: – А водичка не літня.

– Літня! – повторив Юк.

– Ні, я ще молода, – засміялася жінка до пухнастика, – але ще кілька таких місяців, як ці попередні, і я посивію. Роланде, ви в Серединному світі знаєте, що таке кава?

Роланд кивнув.

– З плантацій у Зовнішній дузі. На півдні.

– Якщо раптом будемо проходити повз неї, назбираємо трішки? Пообіцяй.

– Обіцяю, – запевнив Роланд.

Але Сюзанна вже пильно дивилася на Едді.

– Що таке? Ви, хлопці, якось змарніли.

– Знову сни замучили, – сказав Едді.

– Мене теж, – додав Джейк.

– Це не сни, – мовив стрілець. – Сюзанно, а тобі як спалося?

Вона безтурботно глянула на нього. В її відповіді він не відчув ані тіні сумніву.

– Мов убита, як я завжди сплю. Єдине, що є доброго в цих поневіряннях, – те, що ти можеш забути про клятий «нембутал»9.

– Роланде, то що таке тодеш? – поцікавився Едді.

– Тодеш, – почав стрілець і пояснив їм так добре, як умів. З Ваннеєвих уроків він пам’ятав, що люди-манні тривалий час постували, щоб досягти належного стану розуму, мандрували в пошуках саме того місця, що дозволяло зануритися в тодеш. Це вони визначали за допомогою магніту й великих свинцевих тягарців.

– Щось мені підказує, що в Нідл-парку10 ці чуваки були б як удома, – сказав Едді.

– Будь-де у Ґрінвіч-Вілідж11, – додала Сюзанна.

– «Звучить по-гавайському, чи не так?» – процитував Джейк замогильним голосом, і всі розсміялися. Навіть Роланд, і той злегка всміхнувся.

– Тодеш – це ще один спосіб мандрувати, – сказав Едді, коли всі насміялися досхочу. – Як двері. І скляна куля. Правильно я кажу?

Роланд хотів було відповісти ствердно, та потім завагався.

– Я думаю, це можуть бути різновиди одного й того самого, – сказав він. – А ще Ванней розповідав, що кристали… частини чаклунської веселки… можуть полегшити занурення в тодеш, а часом навіть роблять його елементарним.

– А ми справді блимали, як… як лампочки? Як те, що ти називаєш ліхтарями-іскорками?

– Так… ви з’являлися й зникали. Коли вас не було, замість вас лишалося тьмяне світіння, неначе щось тримало для вас місце в цьому світі.

– Дякувати Богові, що тримало, – сказав Едді. – Коли все скінчилося… коли знову задзеленчали дзвіночки й стало темно… чесно кажучи, я засумнівався, що ми повернемося.

– Я теж, – тихо мовив Джейк. Небо знову затягло хмарами, й у тьмяному ранковому світлі хлопчик здавався дуже блідим. – Я тебе загубив.

– Ще ніколи в житті я не був такий щасливий, як тоді, коли розплющив очі й побачив цей шмат дороги, – сказав Едді. – І тебе поряд, Джейку. Навіть Роланд – і той здався мені красенем. – Він глянув на Юка, перевів погляд на Сюзанну. – Кохана, а з тобою нічого такого не трапилося вночі?

– Ми б її побачили, – сказав Джейк.

– Ні, якщо її тодешнуло деінде, – заперечив Едді.

Сюзанна стурбовано похитала головою

– Я всю ніч проспала. Я ж казала. А ти, Роланде?

– Нічого такого, – сказав Роланд. Він, як завжди, тримав усе в таємниці, поки інтуїція не підкаже йому, що настав слушний час. (До того ж брехати йому особливо не довелося.) Він пильно подивився на Едді й Джейка. – Якісь проблеми, правда ж?

Едді з Джейком перезирнулися, потім знову подивилися на Роланда.

– Та, – зітхнув Едді, – мабуть.

– Наскільки все погано? Ви знаєте?

– Здається, ні. А ти як думаєш, Джейку?

Джейк похитав головою.

– Але в мене є деякі міркування, – вів далі Едді. – І якщо вони справдяться, от тоді у нас виникне проблема. Велика. – Він важко проковтнув слину. Джейк торкнувся його руки, і стрілець з тривогою відзначив, як швидко і міцно той стиснув хлопчикову долоню.

Роланд і собі потягнувся та взяв за руку Сюзанну. Перед його внутрішнім зором промайнула картинка, як ця рука хапає жабу й вичавлює з неї тельбухи, але він прогнав од себе цю думку. Жінки, яка це зробила, з ними зараз не було.

– Розповідайте, – попросив він Едді й Джейка. – Розповідайте все до найменших деталей. Ми хочемо почути.

– Кожне слово, – підтакнула Сюзанна. – Заради ваших батьків.

Вони детально розповіли про все, що з ними сталося в Нью-Йорку 1977 року. Роланд і Сюзанна зачаровано слухали історію про те, як вони йшли слідом за Джейком до книгарні й побачили авто Балазара та його джентльменів, яке підкотило до входу.

– Ти ба! – вигукнула Сюзанна. – Тут тобі й погані хлопці! Все майже як у романі Діккенса.

– Хто такий Діккенс і що таке роман? – запитав Роланд.

– Роман – це довга історія, викладена у книзі, – розтлумачила Сюзанна. – Діккенс написав їх із дюжину. Він був, либонь, одним з найліпших романістів усіх часів. У його романах люди у великому місті Лондоні зустрічаються з тими, кого знали колись давно чи познайомилися деінде. Один мій викладач у коледжі терпіти не