Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

Сірі тіні миготіли то правобіч, то лівобіч, але чомусь не доганяли, і якби Марта не була така перелякана, вона зрозуміла б, що її кудись направляють, ведуть, як умілий вівчарський пес веде вівцю, що відбилася від отари, бо, якби хотіли загризти, то вже давно це зробили б…

Земля раптово пішла з-під ніг, і жінка скотилася кудись униз, спиною проїхавши по глинистому схилу, що випнув назовні мокре шишкувате коріння; ось зараз вовчі ікла зімкнуться на тріпотливому горлі, життя похлинеться кров’ю, відкриються ворота до Пекла, і перед Мартою потане сам Великий Здрайца!..

Тиша.

Липка, жалюгідна, неможлива…

Тиша.

Марта лежала майже непритомна, але нічого не відбувалося, і жінка почала потроху приходити до тями; обережно відкрила очі, сіла, огляділася… Вона була на дні глибокого лісового яру; поряд дзюрчав маленький струмочок, примхливою змійкою збігаючи геть, а біля забрудненої Мартиної долоні ображено погойдувалися кілька розпростаних травинок.

Марта насилу звелася на ноги і мимоволі зойкнула — щиколотку прохромив різкий біль.

„А де ж вовки?“ — запізніло похопилася жінка.

Виявилося, що вовки нікуди не поділися. Три темні силуети бовваніли над урвищем і, як видно, нікуди не збиралися. Утім, спускатися в негостинний яр вовки теж не квапилися.

„Схили слизькі, круті — бояться, що назад не виберуться“, — вирішила жінка.

Треба було щось робити, кудись іти, але де тепер дорога, Марта не знала, а хоч би й знала — чи далеко зайдеш по таких кручах та ще з вивихнутою ногою й сірим „ескортом“ нагорі?

Але стояти на місці й чекати, як казав батько Самуїл, „від Бога дулі“, теж було нерозумно.

Марта через силу ступила кілька кроків і підняла палицю з рогулькою на кінці. Тепер, спираючись на імпровізовану милицю, рухатися було не так боляче; та й від вовків, у разі чого… Марта не мала ілюзій щодо своїх здібностей „у разі чого“, але відчуття ціпка в руках відразу додало їй дещицю впевненості. „Якщо досі не загризли, може, і далі обійдеться“, — подумалося їй.

І жінка зашкутильгала по дну яру за течією струмка — навмання, просто тому, що йти донизу було легше.

Вона не встигла дійти навіть до найближчого повороту.

Сірі силуети невідступно пливли за нею по краях урвища, аж раптом усі зникли, немов їх здуло поривом вогкого вітру; у лісі на мить зависла напружена тиша — і відразу її розшматував надвоє лютий рик, шум боротьби, тріск ламких гілок… Ревучий темний клубок стрімголов скотився в яр за кілька кроків од Марти й заметався, спінюючи воду, здіймаючи пригорщі бруду, сплітаючи в смертельних обіймах гнучкі сухорляві тіла. Зопалу Марті навіть здалося, ніби один із двох вовків, що билися, — не сірий зовсім, а майже білий…

Сивий — спало на думку.

„Вони що, не поділили мене?“ — оторопіло подумала жінка, зручніше взяла свій ціпок і перенесла вагу тіла на здорову ногу. Один удар у неї буде — решта вовків, схоже, дали дьору, коли їхній ватажок та цей сивий прибулець заповзялися з’ясувати свої стосунки, зчепившись не на життя, а на смерть; отже, якщо поталанить добити того, що виживе…

Гарчання несподівано перетворилося на булькаюче хрипіння, клубок тіл іще раз смикнувся й розпався. Сивий вовк звівся, гидливо обтрусився й кинув переможний погляд на свого мертвого супротивника.

Марта здійняла над головою ціпок.

І саме в цю мить до яру скотився ще хтось, тут-таки підхопився на всі чотири лапи й кинувся на сивого вовка, що трохи загаявся.

Єдине вухо несподіваного захисника напружено стирчало, наче розуміло, що невдовзі його власник може залишитися без жодного вуха.

— Джоше! — видихнула Марта й відразу збагнула, що її дрючок тепер ні до чого. Перед нею знову качався зі скаженим гарчанням клубок, і зоставалося тільки із завмираючим серцем чекати наслідків та кусати губи від безпорадності.

Цей двобій закінчився набагато швидше, ніж перший. Не минуло й хвилини, як Марта побачила притиснутого до землі Джоша, якого сивий вовк буквально взяв за горло. Але вовк барився стискати страшні ікла, гарчав і допитливо позирав на Марту, на замашний дрючок у її руці; потім звір обережно відпустив Джоша й повагом ступив назад.

Вовк не повинен, вовк просто не може поводитися так! — це Марта розуміла, але не вірити очам своїм вона теж не могла. Сивий вовк, який щойно без жалю загриз ватажка зграї, що напала на них, пощадив собаку! І, судячи з усього, аж ніяк не збирався нападати на неї, Марту.

Джошеві вдалося встати тільки з третьої

спроби. Похитуючись, він дошкандибав до Марти й безсило впав біля з неї у грязь, сторожко зизуючи на сивого вовка, який їх розглядав.

— Він нас не зачепить, — вичавила із себе Марта. — Він… захищав мене… як і ти.

Марті здалося, що сивий вовк ледь помітно кивнув і ощирився, посміхаючись, але, швидше за все, це їй тільки привиділося.

Наступної миті звір повернувся й одним довгим стрибком зник у сутінках.

Джош провів його здивованим поглядом і протяжно заскиглив.

— Дорога далеко? — спитала жінка.

Пес ствердно кивнув і незграбно махнув лапою у бік схилу, із якого недавно скотився у двобої з сивим вовком. Видно, саме там була дорога, із якої вони звернули.

— Не дійду, — поскаржилася Марта кошлатому Мовчану. — Нога в мене… Пошукай-но краще місце, де б ми могли пересидіти ніч — за