Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Справді, це варте уваги. Тут мусять бути якісь певні причини. Чому саме з Тламіхою мав справу «триста сімдесят сьомий», особисто? І взагалі, навіщо їм був потрібен бідолаха шинкар?

Не поспішай, чоловіче! Далі йдуть комбінації, які поки що важко вмотивувати. Є багато фактів, над якими треба добре помізкувати. І найважливіші з них, я гадаю, такі». Войта дістав нотатник і записав:

1. Хто такий «триста сімдесят сьомий»?

2. Чи здійснював він інші операції? Які, де, з ким?

3. Що йому потрібно було від Тламіхи?

4. Минуле Тламіхи, родичі тощо?

5. При чому тут монета?

Занотувавши, Марек розважливо похитав головою. «Перші чотири питання за межами моїх можливостей, їх треба запропонувати… — Раптом у голові блискавкою майнула думка: — Карелові! Начальникові Котрбатому і взагалі моєму відділенню».

Войта примружив очі: «Моєму відділенню… А чи матиму я ще колись право називати його своїм?

Ну, а п'ятим питанням можна зайнятися мені. Звичайно, можна. Хоча б уже тому, що, власне, нічим іншим займатись я не маю можливості. Так, ця стара монета — єдина річ, з якою я взагалі можу мати справу. Це, звичайно, не багато…»

Войта дістав з кишені монету, дбайливо загорнуту в папірець, поклав її на долоню, почав задумливо розглядати.

Як вона опинилася в траві під вікном?.. Марек пригадав сліди, і перед ним постав той, що був у резерві. Стрибнувши з вікна, невідомий повалився на бік і сперся рукою об землю. Саме тоді й вилетіла ця дрібничка з кишені. З кишені?.. А хто ж це, зроду-віку не бачив…

— Що ти там знову вивчаєш, Войто?

Войта здригнувся. Долі, біля веранди, стояв Новотний, тримаючи велосипед і щосили витягуючи шию, щоб побачити, що робиться на шахівниці.

Глянувши на нього, Марек посміхнувся. Перед ним був вусатий, худорлявий Еміль, чолов'яга років сорока, заввишки сто вісімдесят сантиметрів, з помітно кривими ногами…

— Та ось, цікава задача, — мовив Войта вголос, — білі ходять і виграють. Тільки от не знаю, як походити.

Секретар уважно подивився на картату дошку.

— Пробі, що це за дурниці? За все життя я не бачив такої партії! Адже всі фігури — під ударом, а чорний король під подвійним шахом.

— А оце ти коли-небудь бачив?

Войта подав йому монету, з цікавістю спостерігаючи, як Новотний довго і пильно розглядає її. Нарешті секретар підвів голову.

— Де ти дістав це, чоловіче? Ти знаєш, що це таке? Це ж монета часів римської імперії, їй, мабуть, років з тисячу сімсот. Так званий Антоніус. До речі, срібна.

— Срібна?

— Так. Адже тоді з алюмінію гроші не карбували! Ця штука може бути дуже цінною, Войто. Хоч я й не дуже розуміюсь, але скажу, що п'ятдесят крон за неї можуть дати…

Войта кивнув головою і заляскав пальцями:

— Ти маєш на увазі цю нуміз… нуміз…

— Нумізматику, — погодився Новотний. — Є люди, які збирають старі монети, так само, як, наприклад, марки. Я одного разу читав…

Але Войта вже не слухав. У голові зринали ідеї, які він навіть не мав часу обмізкувати, настільки його охопило занепокоєння. Ну, звичайно ж, він повинен був це зробити!

Не можна було відступати з самого початку.

— Емілю, отой шлях, що за струмком, іде на Вранов? — запитав Марек нетерпляче.

Секретар перервав на мить свою лекцію, якій не видно було кінця.

— На Вранов! — відрубав ображено.

Войта підвівся з місця:

— А через Вранов іде поїзд або автобус?

— Їй що, збожеволів? — не витримав Новотний. — Я йому пояснюю, що таке нумізматика, а він дуріє. Звичайно ж, у Вранові є залізниця, адже тільки через Вранов ти міг потрапити до Піхова, коли їхав сюди. Це два перегони перед Піховом. То на чому ж я спинився?..

— Хвилинку! — вигукнув Войта і побіг у будинок. Секретар спересердя смикнув себе за вуса:

— Ну й чемність… — Але не встиг він вилаятись, як Войта вже знову стояв біля нього. Замість спортивної форми на ньому був звичайний костюм, піджак він накинув на плечі.

— Емілю, — звернувся він до секретаря. — Дай мені на якийсь час велосипед!

— Ще чого! — розсердився Новотний. — Я прийшов до тебе серйозно поговорити про всі ці речі, а…

— Мені треба поїхати до Вранова. — Войта, приголомшивши секретаря каскадом слів, пообіцяв, повернутися надвечір. Лише після цього Марек скочив на велосипед і помчав у напрямку Шумаржова.

Біля воріт він мало не наїхав на тітку Вожену.

— Але, пробі, пане капітан, куди ж ви? — заволала добросердечна жінка.

— Я приїду. А якщо не встигну, прибережіть мій обід, — вигукнув Войта.

— Поверніться до пів четвертої! Ви ж пам'ятаєте…

— Повернуся, повернуся! — кинув Войта, натискуючи на педалі. Він і не підозрював, що вже ніколи сюди не повернеться.

Після вісімдесяти хвилин виснажливої їзди Войта побачив Вранов. Зійшовши з велосипеда, він умився в невеличкому ставку і, уважно оглянувши місцевість, відчув розчарування.

Вранов виявився маленьким селом, значно меншим за Шумаржов. Воно лежало, притиснувшись одним боком до схилу, і шлях, яким приїхав Войта, вів не в село, а до невеличкого будиночка з дерев'яною прибудовою. Семафор біля будиночка свідчив, що це і є врановська залізнична станція.

Войта зітхнув і помалу рушив до станції, штовхаючи велосипед попереду.

На колодах перед вокзальчиком сидів літній засмаглий чоловік, його обличчя, вкрите глибокими зморшками і облямоване кущистими бровами, нагадало Войті