Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

Вона дарувала йому один вечір на тиждень і, приходячи пізно, він звичайно лишався у Морзів обідати, а потім слухав музику. То були його святкові дні. Вся атмосфера її дому, така не схожа на ту, де він жив, і сама близькість до Рут щоразу зміцнювали в ньому намір за всяку ціну досягти цих висот. Дарма що він прагнув краси і до болю бажав творити,- боровся він, зрештою, лише ради любові. Насамперед і над усе він був закоханий - і все інше підкоряв своєму коханню. Любовні шукання захоплювали його далеко більше, ніж будь-які духовні. Світ виглядав дивним не тому, що складався з молекул та атомів, порушуваних якоюсь непереможною силою, а тому, що в ньому жила Рут. Вона була найбільшим дивом з усього, що він знав, чим снив і про що мріяв.

Але його гнітила її недосяжність. Вона була така далека, і він не знав, як до неї наблизитись. Він мав успіх у дівчат і жінок свого кола, однак жодної з них не кохав; а от її покохав, і вона ж була не просто жінка з іншого класу. Його кохання підносило її над усіма класами. Вона була зовсім особлива істота, така особлива, що він не знав, як підступити до неї із своєю любов’ю. Правда, розширивши свій крайобрій і навчившись правильно говорити, він трохи наблизився до неї, у них знайшлася спільна мова, спільні теми, виробилися спільні смаки, але це не заспокоювало його любовної туги. Уявою закоханого він зробив її святою, занадто святою й одуховленою, щоб могла постати між ними близькість фізична. Його власне кохання відділяло її від нього й робило неприступною. Саме кохання забороняло йому те, чого він палко жадав.

І ось одного дня через безодню поміж ними несподівано перекинулася кладка, і хоч безодня лишилася, але тепер уже чимраз вужча. Вони їли вишні, великі, смачні, чорні вишні, сік яких нагадував терпке вино. І згодом, коли вона читала йому уривки з «Принцеси», він випадково помітив у неї на губах сліди вишневого соку. На мить її божественність схитнулася. Вона була тілесна істота, її тіло підлягало тим самим законам, що і його тіло, що й тіло всякої іншої людини. Її губи були такі, як і в нього, і вишні лишали на них такі самі сліди. А раз губи в неї земні, то й уся вона земна. Вона була жінка, звичайна жінка, як і всяка інша. Ця думка вразила його, мов удар грому. Неначе сонце впало з неба, наче хтось опоганив непорочну святиню.

Тоді він зрозумів, що це значить, і серце заколотилось у грудях: домагайся кохання цієї жінки, сказало воно, вона не дух з іншого світу, а звичайна жінка, в якої на губах лишаються плями від вишень. Зухвалість цієї думки жахнула його, але душа співала, і розум в урочистому гíмні запевняв, що він не помиляється. Вона, певно, відчула якусь зміну в його настрої, бо перестала читати і, глянувши на нього, усміхнулася. Його погляд перебіг з її блакитних очей на губи - та плямка доводила його до божевілля, руки мало не простяглися, щоб обняти її, як обіймав він інших жінок у давні безжурні дні. Вона мовби схилилась до нього й чекала, і йому довелося напружити всю свою волю, щоб стриматись.

- Ви не чули жодного слова,- промовила вона, мило надувши губки.

І враз засміялася, втішена його збентеженням. Глянувши в її ясні очі, він побачив, що вона ні про що не здогадується, і йому стало соромно. Він занадто далеко зайшов у думках. З-поміж усіх жінок, що він знав, не було жодної, котра б не домислилась, лишень вона одна така. Ото й різниця. Вона була зовсім інша! Мартін був пригнічений думкою про свою брутальність, упокорений її незвичайною чистотою, і знову між ними розверзлася безодня. Кладку було зруйновано.

Проте ця пригода наблизила його до неї. Він жив спогадом про цей день і в хвилини тяжкого суму шукав у ньому втіхи. Безодня вже була не така широка, як перше. Він сам подолав відстань, далеко більшу за будь-який диплом бакалавра чи навіть і за десяток тих дипломів. Правда, вона була втілена непорочність, але на її губах лишалися сліди вишневого соку. Так само, як і він, вона підлягала невблаганним законам життя. Щоб жити, мусила їсти, а промочивши ноги, застуджувалася. Однак справа не в тому. Якщо вона могла відчувати голод і спрагу, спеку й холод, то може відчувати й любов, любов до чоловіка. А він же був чоловік! То чому би йому по стати її обранцем? «Це залежить від мене самого,- гарячково шепотів він.- Я буду ним. Я певен цього. Я добудуся свого».

Якось надвечір, коли Мартін мучився над сонетом, марно силкуючись вкласти в нього всю ту красу, що світлистим туманом повивала йому уяву, його покликано до телефону.

- Голос якоїсь дами. І дуже приємний,- глузливо заявив містер Хігінботем.

Мартін підійшов до телефону в кутку кімнати і на голос Рут відчув, як його заливає гаряча хвиля. Сидячи над своїм сонетом, він забув про її існування, і ось тепер цей голос вразив його, наче удар блискавки. Що за голос! Ніжний і мелодійний, немов далека тиха музика, а ще радше немов кришталево чистий сріблястий дзвіночок. Звичайна жінка не могла мати такого голосу. В ньому було щось небесне, янгольське. Радісно захоплений, він ледве чув, що вона казала йому, але намагався зовні нічого не виявити, бо знав, що в нього вп’ялися тхорячі очі Хігінботема.

Рут не сказала йому нічого особливого. Просто вони з Норманом мали того вечора піти на лекцію, але - така прикрість! - у нього розболілася голова, а тут і квитки є; отже, коли Мартін вільний, то чи не хоче він піти з нею?

Чи не хоче! Він боявся зрадити голосом свою радість.