Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

Цигани ма­ли тут сво­го, ок­ре­мо­го двірни­ка, своїх гро­мадських рад­них і дер­жа­ли­ся кріпко своїх зви­чаїв і ци­ганських ус­та­нов. Най­кра­щу ци­га­ноч­ку взяв влас­ти­тель се­ла до сво­го дво­ру, і во­на про­жи­ва­ла тут у роз­ко­шах, мов кня­ги­ня в давніх каз­ках.

Однак ро­ки 66-67 при­ве­ли зміну. За­па­ну­вав го­лод, про­ки­ну­ла­ся хо­ле­ра, ба­гацько ро­дин ви­мер­ло, ба­гацько ви­ванд­ру­ва­ло із Ци­ганії до Мол­да­ви, а ті, що ос­та­ли­ся на місці, зміша­ли­ся з інши­ми меш­кан­ця­ми, і лиш не­ба­га­то з них ос­та­ло­ся вірни­ми своїм тра­диціям і оби­ча­ям.

Старі лю­ди, що при­га­ду­ва­ли собі ще добрі ча­си, у яких процвіта­ла Ци­ганія, оповіда­ли не один ціка­вий епізод про їхнє жит­тя-бут­тя і вда­чу та про їхній особ­ли­вий та­лант об­манст­ва. Та про­те зга­ду­ва­ли їх із сим­патією й яко­юсь теп­ло­тою.

Як бу­ло про­хо­ди­ти ко­ло їх то­лоч­ки, де літньою дни­ною пас­ли зви­чай­но кра­дені вівці, у неділю, приміром, мож бу­ло сміяти­ся до роз­пу­ки. Всі малі ци­га­ня­та, нагі, зби­ра­ли­ся тут ро­ями, гу­ля­ли, ка­ча­ли­ся і кру­ти­ли­ся, поб­рав­ши­ся за ру­ки, блис­кав­кою, так що їх чорні тільця у сяєві сон­ця лиш так по­пе­ред очі ми­га­ли й ви­лис­ку­ва­ли­ся. Ки­да­ли­ся пе­ре­хо­дя­чим під но­ги й про­си­ли ди­ки­ми а за­ра­зом бут­ни­ми ру­ха­ми ми­лос­тині, кри­ча­ли та бла­га­ли, співа­ли й за­во­ди­ли прав­ди­ву чу­дасію, так що хто пе­ре­хо­див, ми­мо­волі усміхнув­ся й сяг­нув ру­кою до ки­шені.

Вони ма­ли свою ок­ре­му му­зи­ку, тор­гу­ва­ли де­рев'яним на­чин­ням, ма­ли своїх ремісників, а в су­бо­ту пе­ре­дя­га­ла­ся більша часть жінок у лахміття й хо­ди­ла в сусідні се­ла по ми­лос­ти­ню. Гри­горій Чун­кач, батько Ра­хіри, був по­том­ком Ци­ганії. Він од­ру­жив­ся з сест­рою Марії, на од­не око сліпою Те­тя­ною, бо ма­ла кілька пра­жин грун­ту, а ко­ли про­пив усе, му­сив ви­най­ма­ти зем­лю й хо­ди­ти на що­денні зарібки.

Тетяна бу­ла доб­ра робітни­ця й ма­ла сла­ву та­кої на ціле се­ло. Їй і тій славі мав оди­но­ко зав­дя­чу­ва­ти Гри­горій, що діста­вав ро­бо­ту, інак­ше не мав би ні од­но­го сво­го при­хильни­ка, ні своїх рук. Він був злодій і мав на своїм сумлінні од­не людське жит­тя. Од­но­го ра­зу упив­ся і по­бив од­но­го ста­ро­го так сильно, що той кілька днів по тім по­мер. За те про­сидів у криміналі дов­гий час, од­нак, ко­ли вий­шов на во­лю, не став ні на во­ло­сок ліпший.

Рахіра цілком у нього вда­ла­ся, і він лю­бив її, мов свою ду­шу. Ма­ла не ли­ше йо­го круглі чорні жадібні очі, але і вда­ча йо­го відби­ла­ся у неї, не­мов у дзер­калі. Ліни­ва до роз­пу­ки, плен­та­ла­ся ціли­ми дня­ми бездільно по се­лу, ба­ла­ка­ючи та ог­ля­да­ючи все, що впа­да­ло їй в очі, особ­ли­во ж дріб, або ста­ва­ла там, де ґаздині біли­ли свої по­лот­на, щоб опісля, при відповідній на­годі, з од­но­го або дру­го­го за­тяг­ну­ти не­замітно під па­ху.

Її ма­ти не ма­ла жод­ної волі й жод­но­го го­ло­су до­ма і чи­ни­ла завсіди лиш те, що на­ка­зу­вав чо­ловік і чо­го ба­жа­ла донька. Бу­ла для обох мов­чаз­ли­вою, нев­си­пу­щою ма­ши­ною. В мо­ло­дих сільських хлопців не тіши­лась Рахіра сим­патією. Во­ни по­горд­жу­ва­ли нею яв­но і висміюва­ли­ся з неї го­лос­но. Во­на на­ки­да­ла­ся кож­но­му, і осяг­ну­ти її лас­ку не бу­ло труд­но.

Ніякий хло­пець не про­сив її на та­нечнім місці до тан­цю, але во­на лізла від од­но­го до дру­го­го, мов ла­си­ця, і підле­щу­ва­ла­ся та про­си­ла так дов­го, до­ки один або дру­гий не по­тяг­нув її за ру­кав напівжар­том, напівпо­ва­гою до тан­цю і, обк­ру­тив­ши її кілька разів, тру­тив від се­бе або відіслав двоз­нач­ни­ми сло­ва­ми на місце.

Але во­на сміяла­ся з то­го. Зі своїми біли­ми, блис­ку­чи­ми зу­ба­ми й чер­во­ни­ми ви­ко­че­ни­ми ус­та­ми ви­хо­ди­ла при сліду­ючім танці, не­на­чеб не бу­ло нічо­го, сміючись на­но­во до них, і вміла на­но­во звер­ну­ти на се­бе ува­гу і діпня­ти сво­го. Від кількох місяців лип до неї Са­ва. Сим­патія взя­ла по­ча­ток у гульбі. Жар­та­ми і сміхом, штов­хан­ця­ми, а відтак пе­реміни­ла­ся в грізну, по­важ­ну си­лу.

Вона бу­ла стар­ша від нього. І бу­ло се то­му - чи ле­жа­ло се вже в її вдачі, во­на так ним зна­ла вер­хо­во­ди­ти, що не бу­ло ні од­ної май­же точ­ки між ни­ми, в котрій він не згод­жу­вав­ся б з нею і не підда­вав­ся б насліпо її ви­дум­кам або напівди­ким хи­ме­рам. Бу­ла для нього бо­ги­нею і дер­жа­ла йо­го при собі, мов магічною си­лою…

Крім то­го, ви­пе­ред­жу­ва­ла всі йо­го ба­жан­ня, і кож­ний пос­ту­пок йо­го по­вис­ку­вав у неї пох­ва­лу.

Находив у ній підпо­ру для своїх най­грубіших і най­ниж­чих зво­ру­шень, а що не замічав у засліпленні її хиб, так то­нув чим­раз глиб­ше й глиб­ше в ат­мос­фері її ду­ху й душі. В то­ва­ристві її ро­дичів не потрібу­вав ніко­ли в'яза­ти­ся. Пив враз із ни­ми і не ба­чив у тім нічо­го со­ром­но­го бу­ти п'яним. Во­ни зна­хо­ди­ли все якусь вимівку на те, а ко­ли Рахіра при­но­си­ла до­до­му ку­сень біло­го вкра­де­но­го по­лот­на або вкра­де­ну кур­ку, оповіда­ючи, як од­но або дру­ге опи­ни­ло­ся в її ру­ках, то го­лов­ною річчю в тім бу­ло те, як во­на за­хо­ди­ла­ся ко­ло то­го, щоб до­бу­ти се в свої ру­ки, і що ска­же він на те. Він сміявся див­ним здав­ле­ним сміхом і по­див­ляв її зручність і при­томність. По­во­див­ся з нею свобідно. Батько й ма­ти не в'яза­ли їх ні в чім, і так Са­ва про­во­див із нею не раз цілі ве­чо­ри й ночі, і ніхто не встря­вав до їхніх відно­син до се­бе та до їхнього діла. їх по­чут­тя мог­ли роз­ви­ва­ти­ся без упи­ну і роз­ви­ва­ли­ся…

Старі вий­шли в сусіднє се­ло на ро­бо­ту й не вер­ну­ли ще. Во­на сиділа са­ма під ха­тою на призьбі і, до­жи­да­ючи Са­ви, гляділа не­ру­хо­мо ве­ли­ки­ми очи­ма в жа­рис­тий місяць.

Недалеко від ха­ти нап­ра­во тяг­нув­ся ве­ли­кий чор­ний ліс, наліво - са­ди сусідніх хат, і гли­бо­ка ти­ши­на па­ну­ва­ла пов­сю­ди.

Що не при­хо­дить!… А обіцяв­ся, що прий­де ще пе­ред за­хо­дом сон­ця. А де вже те­пер сон­це!… І сліду з нього не­ма. Ніч розцвіла як мож­на пиш­но, а замість сон­ця за­па­лив­ся місяць і роз­жеврівся, аж при­тя­гав до се­бе.

Певно, зас­та­ви­ли йо­го до­ма умис­не до якої ро­бо­ти, щоб ли­ше пе­реш­ко­ди­ти йо­му піти до неї! Те­та Марія! О, то во­на та­ка злоб­на! Во­на не­на­ви­дить її, Рахіру. Во­на ба­жа­ла би її скор­ше нині як завт­ра по­ба­чи­ти на лаві, і все че­рез те, що Са­ва лю­бить її і по­ми­мо вся­ких за­бо­рон і грізьби хо­дить до неї і три­мається її.

Її ве­ликі, неп­ри­бор­кані, не­угов­тані очі спа­лах­ну­ли. Во­на дер­жа­ти­ме умис­не Са­ву при собі, їм на злість бу­де Са­ва її лю­би­ти, візьме її за жінку, їм на злість… на злість… Тій старій, скупій во­роні на злість і йо­му, Ми­хай­лові, що вда­вав усе та­ко­го свя­то­го…

Їх не